Читати книгу - "Заборони тебе кохати, Ольга Вісмут"

— Так, а потім потягли мене у ванну, — продовжує Микита. — Пропонували удвох душ прийняти. І все рвалися намилити мені спинку.

Градус моєї ганьби підвищується…

— І що далі? — питаю беззвучно.

Хай палить, якщо почав. Я згодна почути все. Начхати, що буде потім.

— Ну, ви сказали, що у вас є дещо для мене. На антресолях, — на обличчі Микити з’являється усмішка. — І попросили дістати.

Мої очі округлюються. Від сорому я вже готова згоріти. Якби не головний біль, то вже провалилася б під землю.

Підіймаю ошелешений погляд на хлопця.

— Н-навіщо? — виривається з мене.

— Хотіли показати справжню гідність.

— У-у, — стогну у відповідь. — І показала.

— Так, я вирішив вас переконати, що в мене краще, — Микита самовдоволено усміхається.

— Тільки не кажи, що почав порівнювати.

— Це вже хотіли зробити ви, — він пронизливо дивиться на мене.

Божечки. Я ж ніколи… Я ніколи такою не була… Я ж начальниця бухгалтерії. Поважна людина.

Знов хапаюся за голову.

— Жах… І потім ти всю ніч доводив, що ти кращий за вібратор?

— Не встиг. Ви раптово вирубилися, просто із цією штукою в руках. Впали на ліжко, ніжно притискаючи її до грудей, і захропіли.

— Я ще і хропла…

На тлі всього іншого, хропіння — найбільш невинне.

— Тож нічого в нас не було, — уже на всю ірже Микита, милуючись моїм обличчям. — Але мені дуже хотілося б.

Раптом він замовкає і робить крок до мене.

Я почуваюся нескінченно розгубленою. Втискаюсь у стіну й не знаю, що робити, як реагувати. Відштовхнути його, закричати?

Темний погляд ковзає моїм обличчям.

Микита схиляється до моїх губ. Усього міліметр між нами.

Його дихання торкається моєї шкіри. З моїх губ зривається зітхання.

Заплющую очі.

Хай буде, що буде.

І чую клацання замка.

Він пішов…

Просто пішов! Чому не поцілував мене, адже все до цього йшло…

Розплющую очі й дивлюся в зачинені двері.

Серце ниє в грудях. То стискається, то шалено б’ється.

Як мені з усім цим впоратися?

Так, треба терміново сказати Сніжані, що згодна на подвійні побачення. Вона давно вже пропонувала.

Тому що не можна так зациклюватися на студенті. Він проведе тут практику, і все. Достатньо. Потім повернеться до свого життя.

Та і взагалі, йому треба зустрічатися зі своїми ровесницями. Зі мною буде нудно. А я не хочу вдруге пережити біль зради.

Йду до ванної кімнати. Стаю під холодний душ. Він протвережує.

Коли виходжу, на губах грає усмішка. Я вже опанувала себе. Хоч би що трапилося цієї ночі — воно більше не повториться. Я цього не дозволю.

І розбивати моє серце нікому не дозволю.

— Та куди ж вона поділася? — лаючись спересердя, нахиляюся до самої підлоги.

Зазираю під шафу.

Треба ж такому статися, що запонка загубилася.

Такі штуки давно не в моді, але мені дуже подобається блузка з натурального шовку, куплена в Парижі на показі прет-а-порте одного з модних Будинків. До неї йшов комплект зі шпильки для краватки та двох запонок. Усе з позолоченого срібла, з інкрустацією зі смарагдів. А зелене каміння ідеально пасує до моїх очей, от і не втрималася, взяла.

А тепер одну запонку загубила!

Уже весь кабінет обшукала, лишилося лише під шафами перевірити. Але спідниця вузька, у такій сильно не нахилишся.

Доводиться стати на коліна.

Ага, он вона. Закотилася майже до самої стіни й лежить біля дальньої ніжки.

Витягую руку, щоб дістати. І чую тріск тканини.

Машинально хапаюся за дупу.

Ну звісно, ​​там шов розійшовся!

Хочеться заволати від злості.

Гаразд, Діано, спокій, тільки спокій. Переживемо.

Добре, що кінець робочого дня. А зранку було похмуро, і я одягла плащ. Він довгий, прикриє мій зад, коли додому піду. Ніхто нічого не помітить.

— Вау, який шикарний краєвид! — лунає ненависний голос. — Ви щось загубили?

А я завмираю в незручній позі. На колінах, щокою мало не лежачи на килимовому покритті та із засунутою під шафу рукою.

Еге ж, уявляю, який це має вигляд збоку.

Здається, жест «рукаобличчя» стане моїм постійним супутником.

— Вийди звідси, — ціджу, намагаючись дотягнутися до запонки.

Кінчиками пальців торкаюся її, але не можу схопити. А тут ще і стажист — мій ходячий головний біль — стоїть над душею. Ось що йому потрібно?

Гаразд, треба встати та з’ясувати, навіщо він прийшов. Запонка нікуди з-під шафи не дінеться.

Микита проходить углиб кабінету.

Тихі кроки наближаються й завмирають біля мене.

— Ну як я можу проґавити таку красу? — продовжує Славський глузливим голосом. — Вам допомогти?

Ні, ну він точно знущається!

Всупереч здоровому глузду, внизу живота важчає. Дурнувата реакція. Я як мантру повторюю, він на сім років молодший за мене. А ще він пихатий і нахабний, ну точно мажор, як Панчев помітив. Дуже влучне визначення, Микиті підходить.

— Дякую, не треба, — швидко підводжуся на ноги.

І виявляюся злочинно близько до Микити.

Носки нашого взуття майже торкаються одне одного. Я схрещую руки на грудях, інстинктивно намагаючись відгородитись. Погляд хлопця відразу спрямовується у виріз блузки. Гарячий погляд, відвертий.

— Так, і що ти тут робиш? — починаю менторським тоном. — Тебе вже дві години як не повинно бути в офісі.

— Вирішив попрацювати понаднормово, — нахабна посмішка ковзає губами Славського. — Готував звіт із внесків.

Від цієї посмішки все тіло кидає в жар. Унизу все пульсує.

— І як?

Голос зрадливо здригається.

Сама не розумію своєї реакції на цього хлопця.

Хоча розумію. Цей гад засів у моїх найсміливіших фантазіях. Але між нами занадто багато різних «але». Вік, статус, соціальне становище…

І взагалі, що я знаю про нього? Він як рівняння із трьома невідомими.