Читати книгу - "Б’юсь об заклад, моя?, Рошаль Шантьє"

Розділ 9.1

— Ну що, показуй заліковку!

— Така сама, як і в тебе, — скромно каже Тая, але посміхається при цьому на всі тридцять два, — Гаразд, ось!

— Кааайф, — гортаю сторінки, — не дарма пахали! Ти святкуєш з нами чи з Аланьєвим? — питаю, на що вона заперечливо хитає головою.

— З вами, з Марком ми потім… Ну тобто ввечері... — Тая мило червоніє, а я сміюся, в голові відзначаючи мінуси стосунків з викладачем.

Ось один із них: ти ніколи не приведеш його відриватися до своєї групи, бо раніше він приймав у них залік.

— Тоді погнали!

Ми збираємось у невеликому, але затишному пабі. У «Ребрі» смачно годують, а ще самостійно варять пиво. Я пиво не дуже, але пшеничне іноді можу, тому робимо замовлення та продовжуємо базікати. Нас тут чоловік п'ятнадцять, хоча в групі двадцять п'ять. Хтось не захотів йти, хтось обрав повалятися після сумлінних тижнів навчання, а хтось не здав, як Ксюха Федорова, наприклад. І замість веселощів тепер… Та ні, сліз не пускає, а повзе сюди. Ууу, зміюка.

— Привіт, — улесливим голоском починає вона, ніби не бачилися в аудиторії пів години тому, — ось вирішила таки повестися на Танчині вмовляння і прийти, — киває на Лебедєву, що сидить за нашим столом і явно здивована від останніх слів.

— Ну падай, коли прийшла, — кидає хтось, і хлопці приставляють їй стілець.

А я все зрозуміти не можу, що це за сила небесна змусила заревану через невдачу на іспиті Кожедуба Ксюху вмитися, швиденько нафарбуватися і з'явитися сюди, як ні в чому і не бувало. Я чесслово взагалі не знаю, як можна було у Кожедуба завалити! Там, якщо хоч щось знаєш, то поставить. Дідусеві років шістдесят уже, йому просто слухати пів життя одне й те ж саме набридло. Але все стає на свої місця, коли розмови за столом стихають і звучить різке «Привіт». Повертаюся за інерцією і натикаюсь на погляд синіх очей, що дивляться просто в мої.

— Гей, а ви що тут забули? Ми взагалі-то вирішили зібратися групою! — не витримує Голуб. І я на його боці. У нас свої посиденьки.

Король, звісно, тут зі своєю свитою. Я й так ті лічені рази, що бачила його одного, мало не зомліла.

— Та ти не кип'ятись, Петю. Ми теж свої, — посміхаючись плескає по плечу гидкуватий Мишко.

— Я Коля. І ще раз мене торкнешся, я тобі твої руки…

— Ну все, досить, — птахом миру сідає на це гніздо Ксенія, — хлопчики, ми справді зібралися групою, — дивиться вона на побагровілого Кольку та ще двох наших хлопців, — але ж ніхто не буде проти компанії, правильно? Місця всім вистачить, я вважаю, — вона встає і ходою від стегна проходить до Макара.

Я сторонній спостерігач, але чомусь радію, коли Макар трохи від неї відходить і повертається до свого супроводу. Вони про щось недовго перемовляються, Ксенія стоїть трохи на відстані, але всім своїм виглядом показує, що має до них відношення. Дивлюся на Колю, настрій у нього добряче зіпсувався, Тая вже дістала мобілку, мабуть, зібралася писати Марку, а я розумію, що якщо вони залишаться, то цей бенкет можна згортати. Ми розійдемося і буде у них із Ксюхою побачення, про яке вона так мріяла. Ксюха, Макар та компашка Макара – чудово.

— То як ви, хлопчики, залишаєтеся? — не витримує наша курка миру і з придихом дивиться на короновану особу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍