Читати книгу - "Б’юсь об заклад, моя?, Рошаль Шантьє"

Розділ 9.2

— У хлопців справи з'явилися. Якщо ви не проти, я б залишився.

— Звичайно, звичайно... — починає Федорова.

Але Макар не звертає жодної уваги на її белькотіння і в мене навіть шия витягується, коли він дивиться на Кольку, простягає йому руку і каже ще раз:

— Не проти?

Голуб, треба сказати, показово дивиться на протягнуту долоню, потім на наших двох хлопців, яким взагалі по цимбалах, їм би пива та поїсти, а потім все ж потискає руку, відповівши коротке:

— Ні.

Я посміхаюся. Кмітливий Попутний. Голуб почувається на коні, дівчата охають, атмосфера розслабляється, і тільки я напружена. Навіть Тася написала своєму викладачеві, що все ок і вона залишиться ще трохи. Вітров бере стілець з-за сусіднього порожнього столу і підсуває його до мене.

— Поміняємося? — питає в сидячої поряд зі мною Каті, та лише знизує плечима і пересідає, і Макар плюхається на місце, що звільнилося.

Катя, варто сказати, одна з небагатьох, кого абсолютно не цікавить ні Вітров, ні хтось ще. У Каті стосунки ще зі школи, тож «цмок» через гру в пляшечку — її максимум.

— У вас що, толстовки однакові? — вигукує Ксюха, і я закочую очі.

Тепер весь стіл зайнятий тим, що розглядає наші з Попутним светри і я злюсь.

— Якось так вийшло, — відповідаю, сподіваючись, що цього буде достатньо.

 — Це свідчить про те, що Аріна має неймовірний смак, — коментує Вітров.

Федорова надуває губи і відвертається до Таньки, вдаючи, що захоплено балакає. А нам нарешті приносять їжу.

— Вибачте за довге очікування, — починає хлопець у чорній футболці та оливковому фартуху, — у вас велике замовлення, і щоб подати все всім одночасно, трохи затримали видачу.

Під наше різнобійне «Нічого страшного» офіціанти ставлять перед нами страви. У дівчаток переважно салати, у когось брускетти, у хлопців чіпси та пиво, а в мене… рулька.

— І ти все це з'їси? — здивовано витріщає на мене очі Таня.

Макар не встиг нічого замовити, у Таї якась трава і серед них я виглядаю ненажерою, тільки кого це хвилює? Точно не мене!

— Звичайно, — відповідаю їй, — у мене ще фрі була, — нагадую офіціантові, і він ставить переді мною картоплю.

— Мені так само, як і дівчині, — Макар навіть меню не відкриває, але голосно сковтує.

— Страва готується тридцять хвилин, — сповіщають його, на що Вітров піджимає губи.

Зрозуміло, що дивитися як їдять інші та ковтати слину — справжнє блюзнірство.

— Розріжте нам навпіл, будь-ласка, цю і наступну, — не знаю навіщо говорю.

Ну, точніше знаю, звичайно. Нічого такого, просто він голодний і я не зможу хом'ячити, поки на мою рульку дивитимуться такими очима! Але за столом чомусь гмикають. Ой, Ксюха, коротше...

— Смачно як! — зітхаю, бо приготовлено справді добре.

Макар щось мугикає у відповідь, ніби фраза відносилася до нього. Але атмосфера за столом знову перетікає у легку. Ми обговорюємо іспити, дякуємо Кожедубу за неупередженість та полегшені питання, бо його предмет закривали останнім і всі вже втомилися. Невдоволено надуває губи тільки наша пташка миру, на яку усім, навіть постійній союзниці Тані, все одно. Макар на подив легко вписується в нашу компанію: жартує, розказує історії зі свого студентського життя і відповідає на питання тих, кому є діло до магістратури. Я теж слухаю, хоч багато предметів у нас не перетинаються, але цікаво ж, як там, де ти вже майже закінчив навчання, але можеш вилетіти відразу, з'їхавши з асфальту на бруківку і проколовши колесо.

Вітров заспокоює нас:

— Просто треба з'ясувати, кому з викладачів що важливо. Аланьєву важливо, щоб все вчасно здавалося і проблем нуль, Каверіна любить присутність на парах, і щоб її слухали, а не теревенили, Левіну потрібно зробити кілька рефератів і доповідей додатково, якщо був відсутній і він вас не чіпатиме. Все так само, як і зараз, лише диплом уже бачиш не так розпливчато, як раніше.

З паба виходимо десь після шостої. Потроху прощаючись, розходимося. Дехто встигає на автобус, хтось йде до таксі, що під'їхало. За Таєю приїжджає Марк і вони пропонують мене підвезти, але я відмовляюсь. Бачу, що це ввічлива пропозиція і їм дуже не терпиться залишитися наодинці.

— Підвезеш мене, Макаре? — виростає перед ним Ксюха, коли я вкотре тикаю на пошук таксі.

— Вибач, але мені в інший бік.

— Але ж ти не знаєш, куди мені треба, — не здається вона. Мені навіть стає трохи шкода Ксюшу. Невже правда натяків не розуміє? Прямих таких, не хитромудрих натяків.

— Нам в будь-якому разі в різні боки, Ксюшо. Не лише сьогодні. — Серйозно вимовляє Макар, дивлячись їй у вічі, але голос знижує. Я чую, бо стою близько. Федорова пирхає і йде, тягнучи за собою Таню.

Залишаємося вп'ятьох: я, Макар, Голуб, Катя та Влад Середа, яким по дорозі. Їхня машина приїжджає раніше за мою і попрощавшись, ми з Попутним залишаємося вдвох.

— Давай я відвезу тебе? — ще раз пропонує він. Перший раз запропонував, коли поїхала Тая, і я відкрила додаток таксі.

— Вже під'їжджає, — киваю на увімкнений екран, де видно, як рухається машинка.

— Отже тебе не вмовити, так?

— Так, — усміхаюся я. Чого не посміхнутися, коли перед тобою демонструють чудеса здогадливості?

І коли перед нами гальмує ауді, Макар усаджує мене на заднє сидіння і, перегинаючись, простягає гроші водієві. Обуритися не встигаю, тільки чую перед тим, як Вітров зачиняє двері:

— Ти не схожа на інших, Аріно. Цікаво з тобою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍