Читати книгу - "Подаруй мені тата, Анна Дрімс"

Розділ 6. Ніка

Ніка

— Все добре. Бачиш? — заспокоюю маму, доки Надя прощається зі своєю новою подругою. — Вона в порядку. Поїхали додому.

— Що трапилося, Ніко? — запитує, бачачи мою розгубленість.

— Давай удома, — благаючи дивлюся. — Будь ласка, не питай мене зараз.

Хапаю невдоволену Надійку на руки та йду до виходу. Не хочу з ним перетинатись. Іду, постійно озираючись.

Надворі гінко знаходжу свою автівку. Сама дивуюся тій швидкості, з якою я усаджую дочку. Сідаю на місце водія. Почувши, як мама зачинила свої двері, відразу ж почала рух.

— Мамо, я не нагулялася, — несподівано обурюється доня. — Ти обіцяла пострибати зі мною на батуті.

Розумію, що ще трохи і я зірвусь. Видихаю.

— Думаю, на сьогодні прогулянок вистачить, — суворо говорю.

Надія мовчить, а потім цікавиться:

— А ти з ними знайома?

— З ким? — вдаю що нічого не розумію.

— З дядею Ігорем, Михайлом та... — задумливо тягне, намагаючись згадати. — Даміром.

— З Ігорем? — вклинюється моя мати.

— Мамо, давай про це вдома.

У голові все перемішується, стільки думок… Що я поки що не знаю, як їх правильно розкласти по поличках, щоб усе стало на свої місця.

— Мамусю? — ніяк не вгамовується Надійка.

— Була знайома, — спокійно відповідаю. — Ще до твого народження. Ми перестали спілкуватися.

— А мені сподобався дядько Ігор, — сумно зітхає. — Він мене не лаяв за те, що я… — вона осікається і тут я розумію, що ще не все знаю.

— За що? — уточнюю.

— Я випадково зламала фігурку на фонтані, — чую її покаянне зітхання. Навіть знаю наперед, що вона зараз скаже. — Воно само якось вийшло...

— Ну, в принципі, як завжди, — усміхаюся, дивлячись на дорогу.

— Бабусь, ти уявляєш... — знаходить співрозмовника краще, ніж я, і все викладає, як на духу, а потім починає захоплюватися своїм та... Сама себе подумки смикаю. А в голову так і лізуть картинки, коли вона сиділа у нього на руках… Надійка схожа на нього, до того ж це помітно, як мені здається… Очі, губи… хмуряться вони однаково… Боже мій, аби він тільки нічого не зрозумів. — … він такий високий, — розповідає з палаючими очима. — А ще дядько Міша сказав, що ми навіть чимось схожі. Уявляєш?

Ловлю мамин докірливий погляд у дзеркалі, коли починаю паркуватись біля нашого будинку.

Зайшовши до квартири, розумію що ніяк не можу взяти себе в руки, заспокоїтися. Адже він нічого не зрозумів? І що, що схожа? Він не єдиний чоловік у світі з такими очима та губами… Чи єдиний? Ні, він ні про що не здогадався... Ігор і діти — це несумісні речі... На початку нашого знайомства він сам так говорив. Не думаю, що відбулися кардинальні зміни.

Кінець дня пролітає непомітно... Градов ніяк не виходить з моєї голови. Перед очима стоїть картинка, як задоволена Надійка сидить у нього на руках.

Укладаю свою дитину спати.

— Мамо, — кличе, коли я збираюся вже встати з її ліжечка. — Мені Ігор, справді, ду-у-уже сподобався.

— Я знаю, — цмокаю її у чоло. — Спи.

Через хвилин п'ятнадцять чую тихе сопіння, навшпиньки виходжу з кімнати. Іду на кухню.

— Ну, — каже мама, ставлячи переді мною чашку з чаєм. — Розповідай.

І я розповідаю, викладаючи абсолютно все.

— Не хвилюйся, — насамкінець каже, обіймаючи мене. — Це просто випадковість…

Наступні кілька днів пролітають дуже швидко, змушуючи повірити, що все потихеньку повертається на свої місця. Мені зателефонували з фірми, де я проходила співбесіду, і прийняли на роботу — в принципі, все сталося так, як я й передбачала.

Вчора був перший робочий день. Фірма насправді виявилася дуже великою. Основний напрямок — це сучасні технології. Для перекладача у них багато роботи. Але мій безпосередній керівник взагалі не викликає у мене довіри. У такому режимі проноситься частина тижня, що залишилася. Я встигаю налагодити контакти з колегами, не з усіма, звісно, але з більшістю.

На вихідних ми з Надійкою проводжаємо маму назад додому. Тато захворів, і вона більше не може у нас гостювати.

— Може, ви тепер до нас? — запитує перед тим, як сісти в автобус.

— Ти ж знаєш, у мене нова робота, — з жалем говорю. Я й справді давно не була в них. Здебільшого вони приїжджають до нас, то разом із батьком, то поодинці. — Але ми постараємося заглянути до вас на кілька днів, коли у Наді почнуться канікули.

— Бабусю, — смикає її за руку дочка. — Але ж ви із дідом приїдете на мій День Народження?

— Обов'язково, — усміхається.

— Значить, скоро побачимося, — резюмую, обіймаючи маму.

Чекаємо, доки автобус рушить з місця і тільки після цього йдемо до автівки.

Наступні кілька днів проносяться як божевільні, по тому самому графіку. Підводимося, везу Надю до школи, їду на роботу, потім забираю дочку та разом повертаємося додому, вечеряємо та вкладаємося спати. Але ось у середу план дав збій. Я, як завжди, приїжджаю на роботу. Виходжу з машини та застигаю, бачачи в іншій частині підземного паркінгу Градова, і те, як на ньому висне якась дівчина… Останній факт усередині так неприємно дряпає…

А що я хотіла? Все, як і раніше.

Ігор її відсуває від себе, але мене це зовсім не стосується. Згадую цю пані, вона була на одній із фотографій у соціальній мережі Ігоря, коли я заходила на його сторінку… Наші погляди перетинаються, я швидко відводжу очі та крокую до ліфта…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍