Читати книгу - "Спокута"

195
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 15 16 17 ... 104
Перейти на сторінку:
але не бажав повернути мовлене, і сказане ним уголос сприймалось як великий злочин, як і сам акт розлучення, хай що насправді це слово означало. Ніхто з дітей, у тому числі й Лола, геть не знали його точно сенсу. Старша сестра насувалася на брата, і її зелені очі по-котячому звузилися.

— Як ти смієш таке казати!

— Це ж правда,— промимрив він, скосивши очі. Він знав, що вскочив у халепу, знав, що заслуговує на це, і ладнався тікати, коли вона схопила його за вухо і притягнула ближче, щоб ясно бачити його лице.

— Якщо ти мене вдариш,— швидко заговорив він,— я поскаржуся Батькам.

Але його виклик був даремний, тотем утраченого золотого віку був безнадійно зруйнований.

— Ти ніколи більше не вживатимеш це слово. Чуєш мене?

Пашіючи від сорому, він кивнув, і вона його відпустила.

Хлопчики були такі шоковані, що не могли вичавити ні сльозини, і П'єро, який зазвичай сам брався загладжувати прикру ситуацію, бадьорячись промовив:

— Що нам тепер робити?

— Сама себе завжди про це питаю.

У дверях стояв високий чоловік у білому костюмі: стояв, мабуть, кілька хвилин — досить довго, щоб почути Джексонові слова, і саме ця думка, а не шок від присутності незнайомця, скувала Лолі язик. Тепер він знає про їхню сім'ю? Єдине, що їм лишалося, це тільки дивитись і чекати. Він підійшов і простягнув руку.

— Пол Маршалл.

П'єро, який стояв ближче, мовчки потиснув йому руку, а потім так вчинив і брат. Коли настала черга дівчинки, вона представилася:

— Лола Квінсі. А це Джексон і П'єро.

— Які у вас чарівні імена. Але яким чином мені розрізняти вас двох?

— Мене зазвичай вважають не таким милим,— обізвався П'єро. Це був сімейний жарт, репліка, вигадана батьком, що викликала сміх у незнайомців, коли вони ставили таке питання. Але цей чоловік навіть не усміхнувся, а сказав:

— Ви, певно, кузени з півночі.

Вони напружено вичікували, сподіваючись почути, що ще йому відомо, і дивилися, як він пройшов мостинами у кінець дитячої та нахилившись підняв кубик, підкинув і спритно зловив; почулося легеньке шурхотіння деревини, яка торкнулася його долоні.

— Я оселився в кімнаті далі по коридору.

— Знаю,— сказала Лола.— Це кімната тітоньки Венери.

— Чиста правда. Її колишня кімната.

Пол Маршалл опустився в крісло, де нещодавно сиділа недужа Арабелла. Обличчя в гостя було дивне: навколо очей зморщувалося, а підборіддя — величезне, випнуте, як у Дена-відчайдуха[12] — було цілком гладеньке. Це було жорстоке обличчя, але з приємним виразом на ньому, і таке поєднання приваблювало, як здалося Лолі. Гість поправляв стрілки на брюках, спостерігаючи то за одним Квінсі, то за іншим. Лола звернула увагу на його чорно-білі шкіряні черевики, а він похитував ногою під ритм, який програвав подумки.

— Перепрошую, що підслухав про вашу п'єсу.

Близнята ближче притулились один до одного, несвідомо готові згуртуватися щільніше: якщо цей чоловік знає про виставу більше, ніж вони, значить, йому відомо й багато іншого. Джексон занепокоєно озвався:

— А ви знаєте наших батьків?

— Містера і місіс Квінсі?

— Так!

— Читав про них у газеті.

Хлопці витріщилися на нього, затамувавши подих і не здатні мовити ні слова, бо вони знали, що в газетах пишуть тільки про знаменні справи: про землетруси й аварії, про діяльність уряду, як ведеться різним народам — і так щодня, а ще — про те, скільки грошей доведеться витратити на зброю, якщо Гітлер нападе на Англію. Вони відчували побожний трепет, але не були здивовані, що їхні власні негаразди опинилися в одному ряду з цими вселенськими подіями. Бо це підтверджувало істину.

Прагнучи заспокоїтися, Лола вперла руки в боки. Серце болісно калатало, язик не слухався, хоча вона знала, що потрібно щось сказати. Їй здавалося, що з ними граються в гру, якої вона не розуміла, але була впевнена, що в цьому криється щось протизаконне, навіть образливе. Голос зрадив її, коли вона заговорила, тому, відкашлявшись, вона почала спочатку.

— Що саме ви про них читали?

Він звів брови — густі, зрослі на переніссі — та зневажливо видихнув басовитий звук.

— О, ну не знаю. Нічого такого. Так, дурниці.

— У такому разі була б вам вдячна, якби ви не говорили про такі речі при дітях.

Цю конструкцію вона колись підслухала й вимовила її у сліпій вірі, як адепт-неофіт повторює магічне закликання наставника.

Це, здається, спрацювало. Маршалл поморщився, визнаючи, що схибив, і нахилився до близнюків.

— А тепер ви обидва слухайте мене уважно. Усім відомо, що ваші батьки — найчудовіші люди на весь світ, і вони дуже сильно вас люблять і завжди про вас піклуються.

Джексон і П'єро урочисто кивнули. Виконавши завдання, Маршалл обернувся до Лоли. Випивши два міцні алкогольні коктейлі у вітальні з Леоном і його сестрою, Маршалл пішов нагору, щоб знайти свою кімнату, розпакувати речі й переодягнутися до вечері. Не знявши черевиків, він розтягнувся на величезному ліжку під балдахіном і, умиротворений сільською тишею, трунками й надвечірньою спекою, провалився в легкий сон, у якому йому явилися його юні сестри: усі четверо стояли навколо його постелі, балакаючи і торсаючи його за одяг. Він прокинувся, у грудях і горлі пекло; Маршалл незграбно підвівся та спочатку не міг утямити, де опинився. Коли він сів на краю ліжка, ковтаючи воду, йому здалося, що він чує голоси, які, мабуть, і викликали його сновиддя. Перетнувши рипучий коридор і ввійшовши до дитячої кімнати, він побачив трьох дітей. А зараз він помітив, що дівчинка, зі своїми браслетами і довгими локонами, нафарбованими нігтями і кольє-оксамиткою, вже майже жінка, урівноважена і владна, яка трохи нагадує маленьку принцесу з картин майстрів-прерафаелітів. Маршалл мовив до неї:

— У вас неперевершений смак до одягу. На мою думку, особливо вам личать ці брюки.

Їй стало приємно, вона зовсім не знітилася й злегка помацала тканину, яка звисала з її вузьких стегон.

— Ми купили це в універмазі, коли мама повезла мене до Лондона дивитися виставу.

— А що ви дивилися?

— «Гамлета».

Насправді вони дивилися ранкову пантоміму в Лондонському «Палладіумі»[13], коли Лола залила собі сукню полуничним напоєм, а універмаг виявився просто навпроти.

— Одна з моїх улюблених п'єс,— сказав Пол. Для неї було щастям, що він, занурений у свою хімію, не читав цього твору й не дивився вистави. Але він спромігся замислено промовити: — «Чи бути, чи не

1 ... 15 16 17 ... 104
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спокута», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Спокута"