Читати книгу - "Таємниця Чорного Дракона. Злочинець, Аманді Хоуп"

Глава 16

У тиші, що настала, було чути тріск палаючих смолоскипів. Принц випростався і глянув на мене.

"Хто ти? Друг чи ворог?» - запитала подумки, цілу хвилину ми дивилися в очі один одному.

- У вашому становищі нікому не варто довіряти, - промовив він спокійно, наче зумів прочитати.

Тільки думала я рідною, а значить це неможливо. Прозорливий гад, йому не обов'язково мати ментальну магію, щоб знати думки інших.

- Я вам не потрібна? – спитала холодно, щось мені перехотілося бути поруч із ним.

- Ні, - трохи повільно відповів принц. - Повертайтеся до себе, вам тут нічого робити.

Я розгорнулася до виходу, і вже встигла зробити кілька кроків, як його високість зненацька зупинив:

- Пані Алана, - покликав він, я обернулася. - Ви дуже стійко все переносите для дівчини такого юного віку. Зазвичай при одній згадці трупа, жінки непритомніють.

- Я ... - мало не ляпнула: "На практиці в морзі якось ночувала".

Та вчасно схаменулась і, похнюпившись, пробелькотіла:

- Багато часу проводила в лікарні, і побачила всяке.

- Звичайно, - недовірливо погодився принц, я лише видала належний йому уклін і швидко пішла.

Повернувшись до себе, довго ходила кругами по кімнаті, перебираючи в розумі всі обставини. Все одно виходило, що Чорний дракон не міг полювати на мене. Як не крути, а логіки в цьому жодної.

Навіщо йому тоді залишати мене живою в лісі? Там було найпростіше позбутися. Не може бути він. Вбивця точно знав мене в обличчя, вірніше Алану.

- І довго ви так кружлятимете? - пролунало несподівано, я навіть здригнулася. Мірана стояла біля дверей, склавши руки на грудях.

- І скільки часу ти спостерігаєш за мною? - відповіла питанням на запитання.

- Ну, - зробила вона вигляд, що замислилась. – Коли почала рахувати – це десяте коло.

- Ти вже поснідала? - не стала звертати увагу на її дотепність, не до того сьогодні.

- Ні, - зраділа вона моєму питанню і відразу побігла за їжею.

"Що людині для щастя потрібно, - подумала дивлячись їй услід, - вчасно поїсти".

Після сніданку я зібралася до бібліотеки, там ще багато магічних книжок лишилося. Потрібно швидше знайти ту, що про портали і робити звідси ноги. Поки мене, так само, як ту служницю не поклали десь остигати. Жах! Краще про це не думати.

Схопивши вже прочитаний томик, вийшла з кімнати. Зайнята своїми думками, на всі боки не дивилася. Мірана йшла слідом, бо я здивувалася, коли мене несподівано підхопили під руку.

- Кудись зібралися? – спитав хрипкий чоловічий голос, який впізнати було не складно і додав безапеляційно: – Я вас проведу.

- У бібліотеку, - відповіла зухвало і сунула під ніс Чорному дракону книгу.

- О! - Принц швидко її підхопив, випустивши мій лікоть. - Ви захоплюєтеся читанням?

Розкривши посередині, навіть зупинився, після чого перевів дивний погляд на мене.

Я теж здивовано на нього подивилася. Що такого незрозумілого у бажанні почитати?

- Магічною літературою цікавитеся? - уточнив його високість, і я відразу про все здогадалася. Магії в мене за ідеєю немає, книгу сама відкрити не можу.

- Сніговий барс був такий люб'язний, що відкрив мені книгу, - пояснила йому, трохи повільніше. Сподіваюся, він не стане у Барса запитувати, про яку книгу йдеться. Поки не розберуся у всьому, видавати, що володію магією не можна. Адже дракон сам мене попередив, що нікому довіряти не варто.

- Сніжний барс?! - повторив він за мною, і в очах блиснула злість. Як же він братика щось не любить. Що за кішка між ними пробігла? Підказує мені чуття, що не обійшлося тут без жінки.

- О! - підскочила я, як тільки ми спустилися з ганку, осяяна новою ідеєю. - А які ще магії у вашого брата? Бойова зрозуміла, а мирні?

- Так цікаво? – перепитав він, зробивши кислу міну.

- Звичайно! – кивнула я. — Я мушу знати, чого боятися, щоб не потрапити в пастку.

Моє пояснення йому сподобалося, бо він добродушніше продовжив розмову. Я радісно підстрибувала, крокуючи поряд по доріжці.

- Його магія привертає до себе людину, - почав розповідь Дракон.

- Як це? - забігла я наперед, заглядаючи йому в очі.

- Коли він поруч, ви завжди відчуваєте, що він налаштований до вас дружньо, і ви у відповідь відчуваєте ті самі почуття.

- Точно! - ткнула я пальцем принцу в груди, а він усміхнувся.

Здається, я зараз поводжуся як справжній підліток. Зрештою, у мене вийшло!

- Ви посміхаєтеся, - помітила я досить і відступила, даючи йому дорогу, щоб прилаштуватися крокувати поряд.

- Так, - підтвердив він очевидне і додав: - Це ваша заслуга.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍