Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма"

помилився. Ні, все так і є — їй усього шість років. Дитина.

Андрій відкинув папери, ніби вони обпалили йому пальці.

Він не брався за справи, в яких фігурували діти. Ніколи. Не тому, що не хотів їм допомагати, — геть навпаки. Не міг бачити їх мертвими. Читати висновки експертизи про причини смерті. Знати точне число ножових поранень. Розуміти значення передсмертних синців… Ні, він не брався за таке досі й не збирається починати. А бідолашка, судячи з усього, аж ніяк не загубилася. Отже, живою її вже не знайдуть.

— Куди ти вклепав мене, Валерко… — знову пробурмотів Андрій.

Він став поспіхом збирати документи, боячись натрапити на світлину зниклої дівчинки. Та вона, очевидно, була захована там — під скріпкою. Зате знайшлася роздруківка електронного квитка. Андрюха проглянув її й спалахнув — потяг має вирушити менше ніж за півтори години. Та навіть якби він дуже хотів поїхати, не факт, що встигнув би! Зате здати ще можна, якщо просто вже… Й Андрій знайшов у телефоні Валерчин номер.

Після кількох тоскних гудків увімкнувся автовідповідач.

— Валер… — мовив Андрій і знітився. — Я той-во… Нікуди не їду. Хочеш, ображайся, хочеш ні, але там дитина пропала! І ти чудово знаєш, що я за таке не беруся. Нафіга таке взагалі пропонувати? Може, я сп’яну на щось там і підписався… Але це нічого не змінює. Вибач. Подзвони, коли зможеш. Квитки здайте, поки час іще є.

Він від’єднався; почувався гидотно. Та з іншого боку, Валерка теж ума палата. Якого милого його в таке вплутувати! Тим паче зараз, після всього… Схоже, дуже на нього натиснули десь згори, щоб у якесь задуп’я прислали путнього фахівця.

Андрій туго зав’язав теку, зігнавши заодно злість на стяжках, і роздратовано пожбурив її на диван.

…Шумів чайник. Андрюха дивився у вікно. На засніженому дитячому майданчику вовтузилися двійко малюків. Високий заливчастий сміх долинав аж сюди… Господи, якою ж це покиддю треба бути, щоб відібрати життя у дитини!

«А що як дівчинка досі жива?» — від цієї раптової думки йому під коліна вп’ялося тисячі дрібних голок. А що як?.. Що як вона потребує допомоги, а столичний фахівець, якого там усі чекають, відмовляється їхати? До речі, ще можна встигнути на потяг.

На жаль, увесь його досвід свідчив, що шестирічна дитина, яка два дні тому зникла в селищі, де орудує серійний убивця, не може бути просто десь там… Узимку! Ні, дівчинка точно вже нежива. Не те, щоб геть не було шансів… Боже, якби ж її бодай звали інакше!

«Діти не мають помирати…» — прошепотів він, дивлячись на малюків, що катулялися в снігу. Це були мамині слова. Вона казала так, згадуючи сестру.

Вони не називали її Надя, лише Надійка. Поки вона була маленька, Андрій не почував щодо неї нічого, схожого на сумнозвісні дитячі ревнощі. Жодного разу не сердився. Навіть коли вона брала без дозволу його речі абощо. Надійка була типовим сонячним промінчиком.

Андрієві було дванадцять, коли її не стало. А їй — сім. Запалення легенів.

А отій, зниклій Наді — шість… Нащо воно йому — знати ім’я незнайомої дівчинки в селищі з дивною назвою! Тепер він думатиме про неї.

Чайник закипів і клацнув вимикачем. Андрій обернувся і здригнувся. На крихітному кухонному столі, біля чайника, що дихав парою, лежала картонна тека. Розгорнута, вона розлетілася по столу моторошними світлинами мертвих дівчат.

Здалося, що серце виконало в грудях сальто. Він точно пам’ятав, що п’ять хвилин тому пожбурив течку на диван.

Андрій хутко оглянув крихітну квартиру і навіть зазирнув до ванної. Підійшов до дверей, перевірив замок. Наче хтось міг таким чином жартувати…

«Ти ж учора нажерся, — нагадав собі він, — а вранці нашугався власного відображення». Трошечки наче полегшало. Він повернувся в кухню, позбирав розкидані фотографії, склав у теку, згорнув, зав’язав. Відніс у кімнату і поклав на стелаж. І навіть озирнувся, йдучи в кухню, ніби сподівався побачити, як течка відростила собі ноги і скрадається назирці…

— Та ні, — вголос сказав він собі. — Ти просто притягнув її потім… А вона розв’язалась і розкрилася…

Хряснули дверцята таксі. Андрій сів ззаду, щоб уникнути балачок, і витріщився у вікно. День був понурий. Складалося враження, що вже вечоріє, хоча на годиннику — початок на одинадцяту. Він їхав, твердо намірившись повернути течку Валерці й порозставляти всі крапки над «і». На дзвінки товариш досі не відповідав, а Андрій не міг отак просто проігнорувати відрядження. Хоча річ не в цьому… Як по правді, йому моторошно було перебувати в одному помешканні з чортовою течкою. І не тому, що вона якось містично перемістилась, — ясно, що це маячня! Проблема в іншому: схоже, в нього знов був «провал». Тепер це ясно як Божий день, а спершу він збіса перелякався. Таких «провалів» іще не мав, і саме це лякало. Якби стежив за часом, то радше за все, зміг би второпати, наскільки тривалий він був. А так зрозуміло одне — Андрій повернувся до матеріалів справи, а тоді геть-чисто про це забув. «Швидше за все, — вирішив він. — А як інакше…»

Тека лежала на колінах. Наче на них згорнулася кицька. Він спохмурнів, гніваючись на себе за те, що мимоволі порівняв предмет із живою істотою. Це вже скидалося на параною. Переклав її на сидіння й відвернувся. Таксі понуро пробиралося крізь київські корки. До потяга лишалася година — отже, квитки, напевне, пропадуть.

— Срати, грати… — самими лише губами промовив він своє похмуре гасло. — Це нічого не змінює.

На душі було тоскно. Він думав про Алісу. Чи могло скластися інакше? Могло. І річ не в тому, що він міг відповісти на той її дзвінок. Якщо бути чесним із собою, а не намагатися виправдати, то тут нема про що і думати: причина в тому, що він повівся із нею, як послідуща сволота.

«А чи хтось узагалі казав, що ти — хороша людина?» — подумки запитав сам себе.

Ніхто. То може, у цьому й річ — ніхто не казав йому, що він хороший. А відомо ж, тут є лише два шляхи: або людина вважає себе хорошою (не ідеальною, але точно заслуговує бодай на якусь повагу), або — стрибає з даху. Він пам’ятав це ще з інститутських лекцій із психології: «Я поганий, світ хороший» — формула суїциду. «Я хороший, світ поганий» — модель дещо складніша, але теж, за великим рахунком, здатна завести і в зашморг, і за ґрати, і просто в депресію. Звичне світосприйняття — це «непоганий я в такому ж стерпному світі». Але для себе Андрій обрав дещо цікавіше.

Він поганий у поганому світі, і йому на це було начхати.

Колись його світ був дуже навіть нічогенький, а він у ньому — цілком собі звичайним хлопчиськом. Але першого вересня дев’яносто восьмого все змінилося. Цього дня його шестирічна сестра пішла до школи.

Сам собою день був хороший. Він приніс із собою осінню чарівливість нежаркого сонця й урочисту атмосферу чогось нового, а після єдиного уроку, що звався «уроком миру» (він досі не розумів чому), вони всі разом їли морозиво і гуляли в парку. Й одинадцятирічний Андрій почувавсь, як ніколи досі, дорослим і досвідченим, з висоти прожитих років він напучував сестру, що ступила перший крок у шкільне життя.