Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

й кине в самісінький центр цього гармидеру, і незабаром якась нездоланна сила – Сторож, Викладач, Ректор, Поліція – знайде мене, визнає винною – мене, завжди таку слухняну – й покарає.

Я вирішила наплювати на все, бо чому мене має обходити жменька не набагато молодших від мене студентів, навіщо їм мої звичні теревені? Я хотіла повернутися в готель і насолоджуватися статусом успішної авторки, яка багато подорожує, обідає в ресторанах і спить в готелях. Але повз мене пройшло п’ять чи шість заклопотаних і навантажених торбами дівчат, і майже проти своєї волі я пішла за ними, за голосами, за криками, за звуком сурми. І так я дійшла до вщерть заповненої авдиторії, звідки саме в ту мить долинув шалений галас. Коли дівчата, за якими я йшла, увійшли всередину, обережно прослизнула туди й я.

Там саме тривав дуже жорсткий конфлікт між різними групами, як у переповненому залі, так і серед невеличкого натовпу, що згромадився навколо кафедри. Я лишилася біля дверей, готова тікати: задушливий чад з тютюнового диму і людських випарів та міцний запах збудження не заохочували тут залишатися.

Я спробувала зрозуміти, що відбувається. Тут обговорювали, схоже, процедурні питання, але в цій атмосфері – одні кричали, другі мовчали, інші глузували, ще інші сміялися, хтось метушився, мов ординарець на полі битви, хтось байдуже витріщався, а дехто схилився над книжкою – усі, мабуть, уже втратили надію, що можна дійти якоїсь згоди. Я сподівалась, що десь тут є Маріароза. А тим часом я помалу звикала до галасу й запахів. Скільки тут люду! Переважали чоловіки – гарні й бридкі, елегантні й неохайні, агресивні, перестрашені й веселі. Я з цікавістю спостерігала за жінками, у мене склалося враження, що тільки я тут сама. Деякі з них – приміром, ті дівчата, за якими я прийшла сюди – трималися зграйками, навіть коли роздавали у натовпі летючки: вони одностайно кричали, одностайно сміялися, а якщо й віддалялися на кілька метрів, то не спускали одна з одної ока, щоб не загубитися. Може, то були давні подруги, а може, просто випадкові знайомі, і здавалося, що лише приналежність до групи узаконює їхню присутність у цьому гармидері. Так, їх приваблювала атмосфера хаосу, але цей досвід був для них стерпний тільки за умови, що вони не розлучаться, немов вони домовилися заздалегідь, десь у безпечному місці, що коли піде звідси одна, то за нею підуть усі. Інші ж дівчата, поодинці або щонайбільше парами, втиралися у чоловічі ряди, хизувалися викличним панібратством, весело нехтували потребою триматися на безпечній дистанції. І вони здавалися мені тут найщасливішими, найагресивнішими, найбільш упевненими у собі.

Я відчула, що я не така, як вони, що мене тут бути не повинно, що я не маю права кричати, як вони, не повинна занурюватися у ці випари і запахи, які тепер нагадували мені запахи й випари тіла Антоніо, його подих, коли ми притискалися одне до одного на ставках. Моє життя було таким убогим, я світу білого не бачила за навчанням. У кіно я майже не ходила. Ніколи не купувала платівок, хоч про це мріяла. Я не фанатіла від співаків, не бігала по концертах, не колекціонувала автографів, ніколи не напивалася, кохалася мало, та й то крадькома, у страху й збентеженні. А ось ці дівчата, хай там як, зростали у кращих умовах, тому, на відміну від мене, були готові до теперішніх перемін. Свою присутність тут, у цій атмосфері, вони вважали не деградацією, а слушним і необхідним вибором. Тепер і в мене є трохи грошей, подумала я, і, певно, зароблю ще, тож зможу надолужити дещо з того, що пройшло повз мене. А може, й ні, я була занадто освічена, занадто наївна, занадто звикла тримати себе в руках й остуджувати полум’я життя, нагромаджуючи ідеї та факти, я ось-ось мала вийти заміж й остаточно зайняти своє місце у світі – одне слово, я безнадійно застрягла в тому укладі життя, який тут здавався вже віджилим. Ця остання думка злякала мене. «Геть звідси, геть негайно, – сказала я собі, – тут кожен жест і кожне слово принижують усе те, чого я досягла». Але натомість я прослизнула вглиб переповненої зали.

Мене відразу вразила дуже гарна дівчина, з делікатними рисами обличчя і довгим смоляно-чорним волоссям, що спадало їй на плечі; вона була явно молодша від мене. Я не могла відірвати від неї очей. Вона стояла посеред вельми войовничого гуртка молоді, а за спиною в неї, мов особистий охоронець, стовбичив смаглявий чоловік років тридцяти і курив сигару. Крім вроди, у цьому натовпі її вирізняло ще й те, що на руках вона тримала кількамісячне немовля, яке годувала грудьми, водночас уважно стежачи за конфліктом, що саме розпалювався, й іноді теж щось вигукуючи. Дитя, блакитний згорточок з голими рожевими ноженятами, раз у раз випускало з рота пипку грудей, але дівчина не ховала цицьку в ліфчик, а так і стояла, насуплена й розхристана, у білій розстебнутій блузці, з набухлими грудьми і розтуленими вустами, аж поки не усвідомлювала, що хлопчик більше не смокче, і тоді неуважним рухом знов прикладала його до грудей.

Вид цієї дівчини викликав у мене занепокоєння. Посеред галасливої, задимленої авдиторії вона мала вигляд цілковито нетипової ікони материнства. Вона була молодша від мене, вродлива і витончена, на ній лежала відповідальність за дитину. Але вона немов щосили намагалася заперечити образ молодої жінки, заклопотаної лиш турботою про своє дитя. Вона кричала, жестикулювала, вимагала слова, злісно сміялася, зневажливо тицяла в когось пальцем. Але хлопчик був наче її частиною, він весь час шукав її цицьку, яка постійно від нього вислизала. Разом вони становили якийсь тремтливий непевний образ, який ось-ось може розлетітися на скалки, ніби намальований на склі: дитя могло випасти з рук, хтось міг зачепити йому голівку ліктем або ненавмисне вдарити. Я зраділа, коли біля неї раптом виринула Маріароза. Нарешті. Вона була така жвава, така яскрава, така сердечна. Схоже, вона дуже добре знала молоду матір. Я замахала рукою, але вона мене не побачила. Вона щось шепнула дівчині на вухо, тоді зникла і знов виринула між тими, що сперечалися біля кафедри. Тим часом крізь бічні двері в залу стрімко увійшли якісь люди, і сама їх поява трохи заспокоїла присутніх. Маріароза подала їм знак, їй у відповідь кивнули, тоді вона схопила мегафон і промовила кілька слів, які остаточно втихомирили переповнену аудиторію. У ту мить мені на кілька секунд здалося, що Мілан, тодішнє моє