Читати книгу - "Реквієм блондинкам"

Я запхав носовичок у кишеню і обережно вийшов з провулка на центральну вулицю. Ніде нікого не було, тож я повернувся до ательє.

Місяць був тепер саме над головою. Я міг чітко розрізнити кожну фотографію у вітрині. Але мене цікавила лише одна — та, на якій внизу було написано: «Збільшення фотографій усього за 1,5 долара».

Одного погляду було достатньо. Тепер я вже знав, чому та трійця примчала до ательє і що вони поквапом робили. Фотографію підмінили. Блондинка, про яку Тед Еслінгер сказав, що це — Мері Дрейк, більше не посміхалася мені з вітрини. Її замінила дівчина з дрібними рисами обличчя — у білому крислатому капелюсі. Поки я тупо витріщався на фото, дівчина неначе глузливо мені посміхнулася.

* * *

Коли я дійшов до редакції «Кренвільського вісника», вуличний годинник вибив третю. Крокуючи тротуаром у місячному світлі, у всіх на виду, я почувався, мов нудист у метро. Було все ще душно, і я геть спітнів, здригаючись від найменшого шуму.

Проходячи повз знайому напівзруйновану будівлю, я про всяк випадок глянув на двостулкові двері редакції і зауважив, що вони замкнені. Але я не зупинився, а пройшов уперед ще з двадцять ярдів, і вже там пірнув у дверний проліт.

Це була чудова робота — відчиняти замок на залитій яскравим місячним світлом вулиці. Неначе працюєш у білий день. Варто було лише якомусь сумлінному копу висунути голову з-за рогу, щоби помітити мене за роботою — і тоді проблем не уникнути. З того, що я встиг зауважити у Кренвілі — тут копи спочатку стріляють, а вже потім проводять дізнання.

Я стояв у дверях, прислухаючись. Все було спокійно, і я вже майже наважився узятися до роботи, коли почув, що хтось до мене наближається. Я притиснувся до дверей і подумки похвалив себе, який же я розумний, що мене не спіймали за роботою.

Вулицею йшла жінка. Те, що це жінка, я міг визначити за клацанням підборів бруківкою. Спочатку вона йшла швидко, потім сповільнила ходу, і вже за мить цокання підборів стихло.

Я зняв капелюха і виглянув. Побачив її. Вона стояла перед дверима «Кренвільського вісника». Я зміг лише зауважити, що вона середнього зросту, струнка і начебто одягнена в строгий темний костюм. Зненацька вона огледіла вулицю. Цей рух був скрадливим і видав її нервозність. Я знову пірнув у проліт, сподіваючись, що вона мене не помітила.

Вона нікуди не тікала, тож за кілька секунд я поглянув на неї ще раз. Тепер вона стояла якраз перед дверима будинку, в якому розташовувалась редакція. Поки я спостерігав за нею, гадаючи, що вона тут робить, почулося тихе клацання замка, який відкривали. За мить вона відчинила двері й зникла у будівлі.

Я автоматично потягнувся за сигаретою, подумав трохи та знову помасажував собі шию. Побачене мене спантеличило.

Я дав їй кілька хвилин, а потім вийшов зі свого укриття і спробував відчинити двері. Вони були замкнені.

Моє тіло було заклякле, мов у кількаденного трупа. Я не міг вирішити, що мені робити далі, тому все ще тупо витріщався на двері, коли почув чиїсь кроки. У мене вистачило здорового глузду відійти подалі від дверей «Кренвільського вісника», бо просто переді мною нізвідки виріс патрульний і став, дивлячись на мене.

— Як ви гадаєте, що ви тут робите? — спитав він, помахуючи своїм важким кийком, висунувши свою квадратну щелепу, яка, здавалося, була висічена з каменю.

Я удав підпилого і хитнувся у його бік.

— Д-друже, — затинаючись, сказав я, плескаючи його по плечу. — П-постій тут ще тр-рохи — і ти побачиш чудового в-великого нишпорку, котрий ось-ось звідси вийде. Кажу тобі — зачекай трохи і...

— Я почув тебе з першого разу, — сказав він, гидливо відштовхуючи мене, — Провалюй звідси, приятелю, інакше мені доведеться прочистити тобі мізки цим кийком!

— Звісно! — охоче погодився я, непевними кроками віддаляючись від нього. — Але жінки та діти — передусім. Спочатку я мав би щось зробити... Але що?...

До того часу я, петляючи й затинаючись, вже віддалився від нього на достатню відстань.

І продовжував петляти, аж поки не звернув у бічну вуличку і лише там, за рогом, зміг випрямитися. Я дав копові ще кілька хвилин, щоби він пішов геть, а потім швидко визирнув. Патрульний вже віддалився і за мить звернув на Мейн-стріт.

Стиха вилаявшись, я знову повернувся до будівлі «Кренвільського вісника». Я змарнував добрих вісім хвилин, і якщо той коп знову наткнеться на мене — мені не минути лиха.

Я витягнув кишенькового ножа з однією зі своїх відмичок, причеплених до нього, і спробував відчинити замок. З третьої спроби це мені вдалося.

Швидко оглянувши вулицю і пересвідчившись, що мене ніхто не бачив, штовхнув двері і увійшов у маленький хол, де смерділо, мов у курнику. Тихо зачинив за собою двері.

Прислухався, але нічого не почув. Навпомацки досяг сходів і пішов ними нагору. Доволі довго я піднімався на четвертий поверх. Намагався рухатися безшумно, однак мені не дуже подобалася абсолютна тиша в будинку. Та жінка не могла так швидко піти. Можливо, вона зараз на п’ятому чи шостому поверсі, однак я мав би чути її рухи.

Редакція «Кренвільського вісника» знаходилася у кінці довгого коридору. Я не хотів, щоби помітили світло ліхтарика, до того ж уже знав дорогу, тому й просувався далі у цілковитій темряві.

На півдорозі зупинився. Не був певний, однак мені здалося, що щось таки побачив. Притулившись до стіни, пильно вдивився в темряву. Волосся мені стало сторч. Просто переді мною щось рухалося. Рука моя сама потяглася за ліхтариком. Іншою я схопив револьвер.

Наступні події розвивалися так блискавично, що я на мить забарився. Щось швидко промайнуло повз мене.

Я простягнув руку і вхопив це щось — це була жіноча рука. І досі не розумію, що трапилося потім. Однак я відчув, як жінка вивертається, напосідає на мене і боляче смикає за руку. Мале, але тверде, мов камінь, стегно впинається мені в бік і зненацька мої ноги відриваються від землі. Я пролітаю в повітрі і гепаюся головою об стінку. А далі вже нічого не мало значення.

Коли рожевий туман в голові розсіявся, а сама голова то розширювалась, то стискалась, я звівся на ноги, безбожно лаючись. У будівлі було тихо, і я поняття не мав, як довго так пролежав. Намацав ліхтарик і поглянув на годинник. За двадцять четверта. Отже,