Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

Я не став сперечатися. По-перше, — до думки чоловіка, принаймні вдвічі старшого, завжди варто прислухатися. Певно, знає що говорить. А по-друге, — німому, важко відстоювати власну точку зору. Навіть, якщо вона в нього є...

— Охріме! Тарасе!.. А ви чого застигли, як нерідні? Займіться волами! Одарко! Ганно! Горпино! Дишло-коромисло! Корови з відучора недоєні! Не чуєте, що чи, як худобина мучиться? — продовжував розпоряджатися Полупуд, намагаючись спам’ятати жінок тим, що привертав їх увагу справами звичними, буденними.

— Солохо! Катерино! Дівчата — у вас совість є? Ми сьогодні обідати будемо чи до завтра почекаємо?  А ну, живо куліш варити, поки я вас батогом не приголубив!

У минулому, цивілізованому і толерантному житті мені не доводилося нікого зв'язувати. Навіть у рольових іграх... Маю на увазі, не брав участі. Відповідно, ніколи не думав, що це така проблема. У кіно — все просто, а в житті якась дурня відбувається. Руки самі собі заважають, пальці в вузлах плутаються... Добре, що татарчук лежав без свідомості — інакше, не впевнений, що впорався б. Увесь час, то ремінець вислизав, то кінці шворки переплутувалися і ніяк не хотіли зв'язуватися. Не знаю, скільки провозився, але аж упрів. І щоб хоч якось компенсувати власну недолугість, вирішив проявити ініціативу: обшукати полоненого.

На жаль, кишені обнишпорити не вдалося. Ні зовнішні, ні внутрішні, ні потаємні. Через цілковиту їх відсутність. Усе майно татарин зберігав за широким поясом або у почеплених до нього мішечках. Так знайшовся невеликий, але гострий ніж. Кисет з тютюном і маленькою люлькою-носогрійкою. А ще — подовгаста шкіряна торбинка. Неймовірно важка для своїх розмірів. Вміст торбинки приємно побрязкував, наводячи на певні думки... Хотів перевірити здогад, але хитра петля на горловині не піддалася, а просто зараз розрізати її мені здалося недоречно.

Крім цього, за відворотом халата знайшовся сувій пергаменту в тубусі з м'якої замші.

Заглянув в нього мигцем, але крім штрих-пунктирної ліній, арабських літер і безлічі незрозумілих значків нічого не побачив. Малюнок, зроблений чорною фарбою, нагадував якусь схему або карту. Але без прив'язки до місцевості — ці кроки були для мене абсолютно безглузді. Подумав куди покласти і засунув за пазуху. Щоб не загубилася...

На той час, поки я закінчив обшук, додавши до купки конфіскатів мідну чорнильницю з набором гусячого пір'я, теж у чохлі, тільки сап’яновому, і гарний захалявний ніж, дівчата вже кілька багать мало не до небес розпалили, — а Василь не тільки зібрав усіх колишніх невільниць, але і зайняв кожну молодицю конкретною справою. Так що, спорожнілий було, табір знову ожив і став нагадувати ярмарок у святковий день. З тією лише різницею, що над усією метушнею висіла химерна, тривожна тиша. Абсолютно неприродна для такої кількості жінок. Немов при трансляції картинки звук вимкнули. Якщо б не загальний шум, сопіння худоби, потріскування гілок в багатті — подумав би, що оглух.

— Не опритомнів ще, псячий син? — Полупуд, обійшовши табір і замкнувши коло, знову вернувся до нас. — Підніми, голубчика на ноги, Петре. Досить йому прохолоджуватися. Треба скоріше дізнатися: куди він інших нукерів відіслав. А то, боюся, як наших молодиць горе за душу візьме, тут справжній кінець світу почнеться... Не приведи Господь. Добу з місця не зрушимося... поки не вгамуються. А надовго залишатися тут ніяк не можна. Якщо бусурмани знову налетять — не відіб’ємося вчотирьох...

Вдячний козакові, що він і мене зарахував до здатних чинити опір, а не до жіноцтва і дітвори, я одним ривком поставив ординця на ноги. Василь глянув на бранця, прислухався до дихання, кивнув і, без особливих церемоній, відважив бекові дзвінкого ляпаса. Допомогло. Татарчук застогнав і розплющив очі.

— Очухався, Сафар-бей? — Полупуд взяв ординця за комір і добряче струснув. — Слухай мене, щеня. Добре слухай. Двічі повторювати не стану. Тебе б треба провчити, як слід, але шкода часу. Тож вибір за тобою. Я буду запитувати, а ти — швидко і без крутійства відповідати. Зробиш, як кажу — обіцяю, що залишишся живий. І ще до настання зими, Гуюк-мурза зможе тебе викупити. Якщо захоче, звісно...

Про другий варіанті розвитку подій Василь нічого не сказав. Давши молодому татарину здогадуватися самому. Але той, все ж, вирішив уточнити. Швидше за все, паузу тягнув, щоб з думками зібратися. Втім, він міг банально не розуміти по-нашому? Але бек спростував мої сумніви і пробурмотів похмуро:

— А якщо буду мовчати?

— Не думаю... — запорожець, ніби вагаючись, покрутив кінчик вуса. — Якщо розпитувати як слід, говорять усі. Навіть без'язикі і ті, хто дійсно нічого не знає. Тому і ти, хлопче, в кінці кінців усе розкажеш. Але, бач, яка заковика... Єдине про що потім будеш молити Аллаха — це щоб я змилостивився і вбив тебе, звільнивши від нестерпних страждань. Тому що лікаря тут немає... Та й не виживають після такої сповіді. От і подумай як слід: ти саме такої долі бажаєш? Померти в муках і згинути безслідно? Адже ніхто і ніколи не дізнається про твій героїзм і шляхетність. Корсаки пошматують труп і розтягнуть кіски по степу…

Татарчук смертельно зблід, але вперто стискав губи і мовчав.

— І чого я з тобою час марную? — немов дивуючись самому собі, Василь скрушно зітхнув, підійшов до багаття і засунув руку в полум'я. Понишпорив там неквапливо, ніби кочергою, і витягнув з вогню яскраву жарину. Розміром зі сливу. Взяв у руку і, тримаючи на розкритій долоні, як на таці, вернувся до бранця.