Читати книгу - "Моя не маленька слабкість, Талі Верне"

Розділ 8. Данило

         Вона та, хто змушує відкривати нові сторони і грані. Я впираюся, але не виходить, бо поруч з нею мені хочеться бути добрим і лагідним, моментами цікавим, що мені зовсім не властиво. Я хочу, щоб вона бачила зовсім іншого Данила, не того, якого бачать інші, але з іншого боку показувати кращі сторони і приховувати всі інші – егоїзм і лицемірство по відношенню до Лани.

        Ми їхали в дитячий будинок, розмовляючи про те, чому саме благодійність і в якийсь момент почали відкриватися один для одного по-новому. Виявляється життя Лани суцільна каторга, вона жила в тотальному контролі з боку власного батька. Мені хотілося взяти Даценка і добряче відгамселити за таке поводження з власною донькою. Єдине, що я збагнув, якщо в мене колись буде донька, то я готовий зірку з неба для неї дістати і дозволити все, що вона бажатиме. Звісно, в нашому світі бізнесу без контролю і захисту нікуди, але забороняти особистості розвиватися я ніколи не стану.

        Лана була покалічена душею, але все ж змогла зцілитися і дарувати своє тепло і любов іншим. Мене ж власний батько вчив приховувати власні почуття і емоції, наче сьогодні пам’ятаю цю розмову.

        - Данило, ти чоловік, той, хто успадкує весь мій бізнес. В тобі немає місця жодній слабкості, в тебе не має бути ахілесової п’яти. – Він тримав мене за шию не по-дитячому, його пальці тиснули мені на горло, перекриваючи постачання повітря, по моїй щоці стекла скупа сльоза, за яку я отримав сильного ляпаса. – Ти слабак, такий, як і твоя невдячна мама. І де вона тепер? Правильно, давно втекла від тебе. Довбана егоїстка.

        - Вона втекла не від мене, а він тебе, бо ти найгірший чоловік і батько. – Я витер сльози рукавом і нарешті зміг опанувати свій гнів у батькову сторону. В моїх очах вперше заплескали бісики, я бачив, як батько підняв брови у здивуванні, він явно не очікував такого опору з мого боку. – Може я і слабак, але знаєш що? Я не збираюся ставати таким самим покидьком, як ти. Все чого я навчився за свої дев’ять років – бути зразковим сином без емоцій, щоб не робити своєму клятому татові нервів.

        - О, то у мого сина все ж таки є зубки. Але пам’ятай, маленький сопляк з ким ти розмовляєш. – Він ще раз хотів мене вдарити, але я не дав. Попри свій вік, я вмів оборонятися, бо інакше побої стали б вічними супутниками.

        - Ти більше не покладеш на мене своїх рук і коли твоїй владі прийде кінець – я буду перший, хто стоятиме і радітиме, твоєму падінню. Я не просився на цей світ, мене сюди відправив Бог, то будь добрий, забудь, що ти маєш хоча б якесь значення в моєму житті. Ти ніхто. Ти покидьок, який тільки знущається наді мною. Тільки щоб вижити в твоєму оточенні і нашому жорстокому світі, я триматиму свої емоції в дозволених рамках. – На цьому я вийшов з кабінету власного батька, якого волів ніколи не знати. Все своє життя я жалів тільки про одне, що я не сирота. Навіть у дитячому будинку до дітей відносяться краще, ніж мій батько до власного сина.

        Згадуючи дитинство, мені було шкода Лану, адже я ріс не в кращому оточенні, як вона. Проте, я чоловік, і мені було набагато легше опиратися забаганкам власного старого. І все ж я побачив його падіння.

        - Данило, щось трапилось? – Тендітна рука лягла мені на ногу і пальці ніжно літали нею, думаю, рисеня добре знала, який ефект вона викликає своїми діями.

        - Дещо пригадав зі свого минулого, після твоїх слів, знаєш, є щось в тобі таке, що змушує мене пригадати, чому я такий і бути добрим і щирим поруч з тобою. Але не сподівайся, що я буду таким з тобою у ліжку. – Звісно я не збирався бути жорстким домінантом, але в моїх жилах текла кров володаря.

        - Ну знаєш, дуже сподіваюся, що ти зможеш втамувати мій голод, бо я вельми ненаситна кішечка, мур, - і вона замуркала, як кішка і вигнула свою тонку спину, очі заблистіли і там з’явилась іскорка голоду і спокуси. Як же сильно мені хотілося розверти машину і поїхати з нею додому.

        - Думаю, я зможу тебе задовольнити, до речі, ми на місці. – Припаркуваши авто, я вийшов, щоб відчинити для Лани двері.

        Вона реагувала на мої доторки і відкликалася на них. Між нами була присутня хімія, відчувалося, як повітря потріскує від тієї енергії, що літає поруч з нами. Ми йшли, тримаючись за руки, пальці переплелись і здавалося, що так було все життя. Хотілося, щоб так і залишалося. От тільки чи було це бажання взаємним, чи для неї це просто гра і виклик, було незрозуміло. Вона запалила в мені, якесь невідоме до сьогодні, бажання жити і бути потрібним комусь.

        Нас зустріла приємна жінка, яка виявилась директором дитячого будинку. Їй десь близько сорока, низенька жінка з круглими формами і дуже красивим білявим волоссям. Її кругленьке личко у поєднанні із нахмуреними бровами додавали їй суворості, а красиві блакитні очі нагадували безкрайнє небо. Одягнена в блакитну блузку з високим комірцем, вона підкреслила їх, а спідниця нижче коліна підкреслювала її маленький зріст і пухкенькі форми. Те, як Лана тепло і легко з нею спілкувалась, дало зрозуміти, що вони не в ділових, а в дружніх стосунках, попри різницю у віці і статусі. Хоча, тут я задумався чи знає ця жінка, ким насправді є моя рисеня.

        - Дозвольте вам представити мого супутника, - рисеня повернулась до мене, ніби до цього геть забула про моє існування, - Данило Бернет, сподіваюся ви його знаєте.

        - Так, Данило Едуардович добре відомий чоловік в нашій країні. – Відповіла жінка, імені якої я досі не знав.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍