Читати книгу - "Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман"

— вони зайшли у світлову камеру й крізь отвір у сам маяк.

— Це лінзи першого порядку, дуже яскраві.

Ізабель дивилася на веселки, що їх відбивали призми.

— Це так мило.

— Товсте скло в центрі — лінза з рефлектором. Тут чотири лінзи, але їх може бути різна кількість залежно від характеру. Джерело світла повинно вирівнюватися точно з висотою лінзи, так щоб усе світло збиралося нею.

— А всі круги зі скла навколо лінзи з рефлектором?

Довкола лінзи були розташовані окремі дуги тригранного скла, наче кільця в дартсі.

— Перші вісім переломлюють світло: вони вигинають його в такий спосіб, щоб, замість направлятися на місяць чи на дно океану, де із нього жодної користі, світло йшло прямо на море — круги зі скла змушують його змінити кут. А бачиш кола над і під металевою пластинкою? Їх чотирнадцять, що далі від центру, то вони товстіші. Вони відбивають світло назад, щоб усе воно концентрувалося в одному промені, а не просто розходилося в різних напрямках.

— Таким чином жоден промінь не зникне, не окупивши себе, — мовила Ізабель.

— Можна сказати й так. А ось і сам механізм, — сказав Том, указуючи на маленький апарат на металевій підставці в самому центрі, накритий сітчастим корпусом.

— Виглядає не дуже.

— Зараз так. Але цей сітчастий корпус — гартівна сітка, що змушує випарувану нафту горіти яскраво, наче зірка, щойно досягається необхідна концентрація. Сьогодні ввечері я тобі покажу.

— Наша власна зірка! Нібито світ був створений лише для нас! І сонячне світло, і океан! І ми належимо тільки собі!

— Гадаю, маяк думає, що я повністю належу йому, — сказав Том.

— Жодних надмірно цікавих сусідів або нудних родичів. — Вона вкусила його за вухо. — Лише ти і я…

— І тварини. На щастя, на Янусі немає змій. На деяких островах в цьому напрямку їх повно. Щоправда, є один чи два павуки, які можуть вкусити, тому пильнуй. Є… — Томові стало важко закінчити свій аргумент про місцеву фауну, оскільки Ізабель продовжувала його цілувати, покусуючи вуха, сягнувши руками в його кишені, так що думати стало важко, не кажучи вже про те, щоб говорити зв’язно. — Із… — насилу мовив він, — те, що я намагаюсь пояснити, — серйозно. Треба остерігатись… — Він застогнав, коли її руки дістались цілі.

— Мене… — захихотіла вона. — Я найбільш смертоносна істота на острові!

— Не тут, Із. Не в ліхтарні. Давай, — він глибоко вдихнув, — давай зійдемо вниз.

Ізабель засміялася.

— Ні, тут!

— Це державне майно.

— Що? Ти збираєшся внести запис про це в журнал?

Том напружено кашлянув.

— Насправді… Усі ці прилади досить делікатні й коштують більше грошей, ніж ти чи я бачили у своєму житті. Я не хочу придумувати виправдання тому, як щось розбилось. Ходімо вниз!

— А якщо я не піду? — дражнила чоловіка Ізабель.

— Тоді, кохана, — він закинув її на своє стегно, — я просто повинен змусити тебе. — І поніс дівчину сотнями вузьких сходин униз.

— Тут просто рай! — визнала Ізабель, коли поглянула на спокійний ясно-синій океан. Попри гнітючі передбачення погоди, зроблені Томом, вітер оголосив вітальне перемир’я і знову було досить тепло.

Том привів Ізабель до бухти, широкого басейну спокійного ультрамаринового кольору, глибиною не більше шести футів, у якому вони зараз плавали.

— Саме так, як тобі подобається. І ще три роки до відпустки на берег.

Вона обвила його руками.

— Я там, де хочу бути, з тим, з ким хочу бути. Ніщо інше не має значення.

Том, ніжно кружляючи з нею, розповідав:

— Деколи риба запливає сюди крізь ущелини в скелях. Її можна зачерпнути сіткою або навіть просто руками.

— Як називається це місце?

— У нього немає назви.

— Усе заслуговує на ім’я, ти так не гадаєш?

— Ну, тоді можеш назвати сама.

Ізабель хвилинку подумала.

— Тоді я нарікаю це місце Райським озером, — сказала вона і хлюпнула пригоршню води на скелю. — Це буде моє місце для плавання.

— Зазвичай тут досить безпечно. Але начувайся, про всяк випадок.

— Що ти маєш на увазі? — запитала Ізабель, яка, хлюпаючись у воді, не все розчула.

— Акули, безумовно, не можуть пробратися крізь скелі, хіба що досить високі хвилі чи шторм, тому щодо цього ти, напевно, у безпеці…

— Напевно?

— Але тобі необхідно остерігатися іншого. Морських їжаків, скажімо. Дивись добре, ідучи по занурених у воді каменях, бо, наступивши ногою на голку, можеш занести зараження. А скати-хвостоколи закопуються в пісок біля краю води. Якщо наступити на їхній хвостовий шип, станеться біда. Якщо ж скат змахне хвостом і ранить поблизу серця, тоді… — Він помітив, що Ізабель затихла.

— Ти в порядку, Із?

— Усе якось по-іншому, коли ти так це подаєш і ми настільки далеко від допомоги.

Том узяв її на руки та потягнув до берега.

— Я подбаю про тебе, кохана. Не хвилюйся! — усміхнувся він. Потім поцілував її плечі та поклав голову дружини на пісок, щоб поцілувати уста.

У гардеробі Ізабель, крім купи товстих зимових вовняних речей, висіло декілька суконь із квітковим малюнком. Їх було легко прати й важко порвати, коли вона займалася своєю новою роботою: годуванням курей, доїнням кіз, збиранням овочів або прибиранням кухні. Ідучи островом із Томом, вона вдягала його старі, закочені більш ніж на фут і затягнуті порепаним шкіряним ремінцем штани та одну з його сорочок без коміра. Ізабель подобалося відчувати землю під ногами, тому вона ходила без взуття за кожної нагоди, але на скелях мусила взувати легкі парусинові туфлі на гумовій підошві, щоб захистити стопи від граніту. Вона досліджувала кордони свого нового світу.

Одного ранку, невдовзі після прибуття, сп’янівши від свободи на острові, Ізабель вирішила поставити дослід.

— Що ти думаєш про мій новий вигляд? — запитала вона Тома, опівдні принісши йому канапку в кімнату доглядача в чому мати народила. — Не думаю, що потрібен одяг у такий чудовий день, як цей.

Він, підвівши брову, невпевнено посміхнувся.

— Дуже гарно. Але тебе досить скоро від цього знудить, Із. — Беручи канапку, Том погладив її підборіддя. — Кохана, є певні речі, котрі необхідно виконувати, живучи на морських маяках, щоб залишатись нормальним: їсти у певні години, перегортати сторінки календаря, —