Читати книгу - "Здрастуй, печаль!, Франсуаза Саган"

Розділ IV

Батько нічого більше, крім подиву, не виказав. Покоївка розповіла йому, що Ельза приходила по валізи і відразу пішла геть. Не знаю чому, вона ані словом не обмовилась про нашу зустріч. Це була сільська жінка, дуже романтична натура, яка, певно, намалювала собі досить спокусливу картину, бачачи нашу ситуацію. Особливо з тим переселенням в інші кімнати, з яким вона мала клопіт.

Отже, відчуваючи муки сумління, батько з Анною оточили мене увагою і турботою, що спочатку мене гнітили, але невдовзі припали до вподоби. Та й взагалі, хоч я це все й придумала, мені зовсім не було приємно щоразу зустрічати Сіріла та Ельзу, що ходили обнявшись, показуючи, як вони чудово порозумілися. Я не могла більше плавати човном, зате могла бачити, як у ньому сидить Ельза і вітер куйовдить їй волосся так, як це робив колись із моїм. При наших зустрічах з ними мені дуже легко щастило прибрати навмисне байдужого і все ж зажуреного вигляду. А стрічали ми їх усюди: в соснині, в селищі, на дорозі. Анна глипала на мене, заводила розмову про щось інше, щоб мене підбадьорити, і клала мені руку на плече. Я казала, що вона добра? Можливо, її доброта була витонченою формою розуму, чи, точніше, байдужості, але вона завжди знаходила оте єдино слушне слово, потрібний жест, і якби мені довелося по-справжньому страждати, кращої підтримки я б не мала.

Отож я вела далі цю гру, надто не хвилюючись, бо мій батько не виказував жодних ознак ревнощів. Це переконувало мене в його відданості Анні і трохи ображало, бо я бачила марність своєї затії. Якось ми йшли з ним на пошту і зустріли Ельзу; вона немовби й не побачила нас. Батько озирнувся на неї, як на незнайому людину, і ледь присвиснув:

— Слухай, Ельза неймовірно погарнішала.

— Кохання йде їй на користь, — відповіла я.

Він здивовано глянув на мене.

— Ти, здається, легше все це сприймаєш, ніж…

— Що вдієш! — мовила я. — Вони однолітки, певно, така вже моя доля.

— Якби не Анна, ніяка доля до цього б не втрутилася. — Батько розлютився. — Невже ти думаєш, що якийсь шалапут без моєї згоди може відбити в мене жінку?

— Та все-таки вік дається взнаки, — поважно відповіла йому я.

Батько знизав плечима. Додому він повернувся стурбований: можливо, справді думав над тим, що Ельза молода, Сіріл також, а він, одружившись із жінкою своїх літ, перестане належати до тієї категорії чоловіків без певного віку, до якої досі належав. Мене охопило мимовільне почуття тріумфу. Та потім, коли я побачила дрібненькі зморшки в кутиках очей Анни, ледь помітну складку біля уст, я розгнівалася сама на себе. Але так приємно мені було улягати своїм почуттям, а потім у них каятися…

Минув тиждень. Не знаючи, як ідуть справи, Сіріл та Ельза, певно, щодня чекали мене. Та я не наважувалася йти до них, вони штовхали б мене на якісь нові вигадки, а я цього більше не хотіла. До того ж щоразу після обіду я піднімалася в свою кімнату, немовби для студій. А насправді і за холодну воду не бралася: знайшла книгу йоги і захоплено її студіювала, інколи вибухаючи шаленим, але тихим сміхом — боялася, щоб Анна мене не почула. Адже я казала їй, що завзято працюю; вдавала з себе розчаровану в коханні дівчину, яка шукає розради в надії колись захистити дисертацію. Мені здавалося, що Анна почала за це мене поважати, і я навіть зуміла кілька разів процитувати за столом Канта, що, видимо, вкинуло мого батька у відчай.

Одного дня, обгорнувшись купальними рушниками, щоб більше скидатись на щиру індійку, я поставила праву ступню на ліве стегно і втупила погляд у дзеркало. Я не мала бажання себе споглядати, а лишень хотіла досягти стану найвищого блаженства за йогою, коли хтось постукав у двері. Я вирішила, що це покоївка, а що вона нічим не цікавилася, то крикнула «заходьте».

То була Анна. Хвилину вона стояла непорушно на порозі, а потім усміхнулася:

— У що ви граєтесь?

— У йогу, — відповіла я. — Але це не гра, це індійська філософія.

Вона підійшла до столу і взяла до рук книжку. Я похолола. Книга була розгорнена на сотій сторінці, всі сторінки були списані зауваженнями «непрактично» або «стомливо», зробленими моєю рукою.

— Ви дуже старанна, — сказала Анна. — А як справи з тією славною дисертацією про Паскаля, про яку ви нам стільки говорили?

Авжеж, за столом я часто залюбки розмірковувала над однією фразою Паскаля, вдаючи, немов працюю над нею. А насправді я не написала на цю тему жодного слова. Я не ворухнулася. Анна уважно глянула на мене і все зрозуміла.

— Якщо ви не працюєте і кривляєтеся перед дзеркалом, це ваш клопіт, — сказала вона. — Однак гірше, що ви обманюєте свого батька і мене і що вас це тішить. Та й взагалі, мене дивувало ваше нагле зацікавлення розумовою діяльністю.

Вона вийшла, а я заціпеніла у своїх рушниках; я не розуміла, чому вона це називала обманом. Я говорила про дисертацію, щоб справити їй приємність, а вона засмучує мене своїм презирством. Я вже звикла, що вона змінила своє ставлення до мене, і тепер ця спокійна, принизлива зневага страшенно мене обурила. Я скинула з себе своє одіння, натягла штани, стару блузку і вибігла з кімнати. Спека стояла неймовірна, але я бігла, охоплена якимсь шаленим відчаєм, таким нестримним, що не була певна, чи відчуваю якийсь сором. Я прибігла до вілли, де жив Сіріл, і зупинилася задихана на порозі. В пополудневій спеці будинки видавалися навдивовиж глибокими, тихими, огорненими своїми загадковими таємницями. Я піднялася в кімнатку Сіріла; він мені показав її в той день, коли ми гостювали в його матері. Я відчинила двері: він спав, лежачи впоперек ліжка, притулившися щокою до руки. Хвилину я розглядала його; вперше він видався мені беззахисним і ніжним; я пошепки окликнула його; він розплющив очі і, побачивши мене, відразу ж сів на ліжку:

— Ти? Звідкіля?

Я подала знак не говорити так голосно: якщо прийде мати і побачить мене в кімнаті свого сина, вона може подумати… та