Читати книгу - "Поклик племені, Маріо Варгас Льоса"

Штати, схоже, щосили намагаються вирватись уперед. Цією своєю дерзновенною ідеєю Європейської Унії, яка лише через півсторіччя почне вимальовуватися, він поцілив у саме око, що є доказом візіонерської проникливості Ортеґи.

Цей есей постулює ще один направду ліберальний принцип. Занепад Європи почасти зумовлений непомірним зростанням держави, яка в своїх бюрократичних та інтервенціоністських сітях «задушила» ініціативи і креативність громадян.

Ортеґа вказує, що в царині культури одним із наслідків цього вторгнення мас у політичне і суспільне життя буде здешевлення і вульгаризація, заміна справді мистецького продукту його карикатурою чи механічною і шаблонною версією і через повінь поганого смаку — бездарністю і глупством.

У тому, що стосується культури, Ортеґа був елітаристом, але його елітаризм не суперечив його демократичним переконанням, бо стосувався створення культурного продукту і його розміщення на строгій шкалі цінностей; стосовно поширення і споживання культурного продукту він займав універсалістську і демократичну позицію: культура мусить бути доступною всім і кожному. Ортеґа попросту розумів, що естетичні та інтелектуальні стандарти мусять встановлювати великі митці і найкращі мислителі, ті, хто оновив традицію і створив нові взірці і форми, запровадивши нову манеру осмислення життя і його мистецького представлення. І що в протилежному випадку, якби естетичні та інтелектуальні орієнтири для всього суспільства встановлював усереднений смак маси — пересічна людина, — результатом цього було б жахливе зубоження культурного життя і мало не удушення креативності. Культурний елітаризм Ортеґи є невіддільним від його космополітизму, переконання, що справжня культура не має регіональних, а тим паче національних кордонів, що вона є всесвітнім надбанням. Тому його ідеї є глибоко антинаціоналістичними.

Обстоюючи лібералізм, Ортеґа наполягає на світському характері, який мусить мати держава в демократичному суспільстві («Історія є реальністю людини. Іншої в неї нема», с. 54[24]), та абсолютній несумісності, що існує між ліберальними ідеями і католицьким догматизмом, який він характеризує як антисучасний (с. 153). Історія не є записаною, її не спланувало наперед всемогутнє божество. Це лише людське творіння, і тому «Усе, усе є можливим в історії — як тріумфальний і необмежений поступ, так і періодичний регрес» (с. 131-132).

Найменше, що можна сказати про такого кшталту тези і твердження, це те, що в даному есеї Ортеґа-і-Ґассет продемонстрував велику незалежність духу і тверді переконання, здатність чинити опір інтелектуальному тиску і тогочасній домінуючій політиці. Не забуваймо, що то були часи, коли інтелектуальний клас щораз більше втрачав віру в демократію, яку зусібіч висміювала і фашистська правиця, і комуністична лівиця, та часто піддавався спокусі пристати до котроїсь із цих сторін, явно віддаючи перевагу комунізмові.

Однак лібералізм Ортеґи-і-Ґассета, хоча й щирий, є неповним. Захист індивіда і його суверенних прав, маленької і світської держави, яка заохочує, а не придушує особисту свободу; плюралізм думок і критики не супроводжується захистом економічної свободи, аспекту суспільного життя, до якого Ортеґа відчуває недовіру, схожу на зневагу, і щодо якої подекуди проявляє незнання, яке є дивовижним для такого допитливого і відкритого до всіх дисциплін інтелектуала. Без сумніву, йдеться про обмеженість покоління. Так само, як тогочасні латиноамериканські ліберали, усі без винятку іспанські ліберали, що жили у більш-менш той самий час, що й Ортеґа — наприклад, Рамон Перес де Аяла і Ґрегоріо Мараньйон, з якими він у лютому 1931 року заснує «Республіканське об’єднання інтелігенції», — були ними у політичному, етичному, культурному і громадянському, але не в економічному сенсі. Обстоюючи громадянське суспільство, демократію і політичну свободу, він ігнорував ключовий елемент ліберальної доктрини, який виявив Адам Сміт: що без економічної свободи і твердої правової гарантії приватної власності і контрактів, політична демократія і публічні свободи завжди є обмеженими. Хоча Ортеґа був вільнодумцем, який зрікся католицького виховання, яке отримав в школі і університеті єзуїтів, у нього завжди залишався якийсь відгомін зневажливого ставлення чи принаймні закоренілої недовіри католицької моралі до грошей, бізнесу, економічного успіху і капіталізму, наче у цьому вимірі суспільної діяльності відображається нижчий матеріалістичний аспект людської істоти, противний його духовній та інтелектуальній грані. Звідси, без сумніву, зневажливі натяки, які розсипано сторінками «Бунту мас», на Сполучені Штати, «рай для мас» (с. 164), про які Ортеґа судить з культурною зверхністю, як про країну, яка, так швидко вирісши у кількісному сенсі, пожертвувала «якістю», створивши поверхневу культуру. Наслідком цього стала одна з небагатьох нісенітниць у цій книжці: твердження, що Сполучені Штати нездатні самі розвивати науку, як це зробила Європа. Науку, якій через злет людини-маси зараз, на думку Ортеґи, загрожує занепад.

Це один з найслабших аспектів «Бунту мас». Ортеґа каже, що одним із наслідків примату людини-маси в житті держав є байдужість суспільства, яке страждає на примітивізм і вульгарність, до загальних принципів культури, тобто до самих підвалин цивілізації. В епоху апогею стадного наука відходить на друге місце і увага мас зосереджена на техніці, на дивах і чудесах, які створює цей субпродукт науки, бо без останньої не були б можливими ні розкішний автомобіль аеродинамічних обрисів, ні анальгетики, які позбавляють від болю голови. Ортеґа порівнює обожнювання споживчих товарів, створених технікою, із захватом примітивної людини в африканському селі виробами сучаснішої промисловості, в яких вона вбачає — як у плодах чи звірах — прості породження природи. Для того, щоб існувала наука, мусить бути цивілізація, тривалий історичний розвиток, який її уможливить. І тому, як йому уявляється, якими б могутніми не були Сполучені Штати, вони ніколи не зможуть перевершити той стан чистої технології, якого вони досягли. «Обманюється той, хто думає, що, коли зникне Європа, американці зможуть продовжити науку!» Це один з невдалих прогнозів у книжці, де повно пророцтв, які збулись.

У «Бунті мас» Ортеґа критикує націоналізм як типове явище тієї зростаючої гегемонії колективного чи стадного над індивідуальним. Відкидає як міф ідею про те, що нація засновується на спільності раси, релігії чи мови, і схиляється радше до тези Ренана: нація — це «щоденний плебісцит», на якому її члени кожного дня заново підтверджують (своєю поведінкою і відданістю законам та інституціям) своє бажання розділяти «спільну долю» (це формула Ортеґи). Така ідея нації є гнучкою, сучасною і сумісною з його переконанням, що скоро Європа завершить формування наднаціонального об’єднання, в якому європейські нації об’єднаються в солідарному різноманітті — це було щось, що здавалося утопічною фантазією у тому контексті войовничого націоналізму, який за декілька років ввергне Європу в м’ясорубку Другої світової війни.

«Епілог для англійців», критика пацифізму, написаний 1937 року, через сім років після першого видання «Бунту мас», у розпал іспанської громадянської війни. Він містить критику шаблонних тлумачень того, що діється в лоні певного суспільства, які зазвичай дають за кордоном. Як приклад, Ортеґа наводить