Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"

ти бути першим хлопцем на селі, а зараз не виходить — наступає на п’ятки молодь. Вважайте мене гидким, але бути об’єктом заздрощів — надзвичайно приємне відчуття! Дядько усвідомив свою помилку, тему більше не зачіпав, але справу було зроблено: я вперше усвідомив, що ми двоє — також чорні, а значить, колись надійде і наша черга виясняти стосунки. Тільки не зараз, зараз на денній повістці моє Джерело Сили, загрози Острова Короля і мовчазна але завжди присутня проблема грошей. Не час займатися вибудовуванням ієрархії! І треба подумати, як відволікти від цього увагу дядька. Знову посварити його зі Смітом?

Але, як виявилося, непокоївся я дарма — Острів Короля першим знайшов спосіб нас забавити.

Нове місце розкопок знаходилася в максимально важкодоступній частині узбережжя, як тій горезвісній комісії вдалося його знайти, залишалося таємницею. Тим не менше, його відшукали, позначили на картах і навіть дали назву — Мис Самотності. Ми висадилися туди як справжній десант — на шлюпці, з катера, буквально просочившись через прибережні скелі (мене дещо непокоїло, що такий подвиг нам доведеться здійснювати щодня). За лінією каменів нас чекала навіть не бухта, а так — мілка заводь, до котрої берегом вели залишки древньої дороги. Хто, коли і нащо її збудував, було рішуче незрозуміло — підійти сюди крупнішим кораблем було в принципі неможливо. Наша ціль була розташована помітно вище за рівень моря, на зрізаній верхівці гори — геометрично-правильні купки піску і щебеню позначали собою залишки трьох чи чотирьох великих будівель, масштабами будівництва вони нагадували Кейптауер, скорше за все, саме цим вони і сподобалися місіс Клементс. Дряпалися догори ми хвилин двадцять, старанно роблячи вид, що ми в’ючні мули, і тихо лаючись. Скинувши на землю першу партію вантажу, я дозволив собі перевести подих і прогулятися руїнами.

Зблизька розвалища виглядали досить хаотично. Навколо був типовий для Острова Короля краєвид — камені, тільки камені, жодної зеленої плямки, навіть моху не було. Стіни древніх будинків поруйнувалися і осіли нерівномірно, тому в одних місцях уламки лежали великими купами, тоді як в інших можна було розгледіти конструкції першого поверху. Тут не було ніяких сильних плит, зате попадалися уламки скла, тонкого і місцями не зовсім прозорого; раз око відшукала щось, що нагадувало висохлу і обвітрену кістку. В усьому іншому… Важко було уявити що тут хоч колись жили люди. Цьому місцю не вистачало безлічі дрібних деталей, слідів людських рук, воно вже практично повернулося до безмовної первозданності, майже без залишку розчинилося в часі.

Відчуття деякої неприродності у всьому, що ставалося, посилювалося в мені, але збагнути його причину я не міг. Після прогулянки руїнами дивне відчуття не пропало, а навпаки, посилилося, ніби я побачив десь незвичайний предмет, але ніяк не міг згадати, де і який саме. Піддаючись потягові важкозрозумілого занепокоєння, я вступив всередину межі неіснуючого будинку і оглядівся: справа височіла гора щебінки, яка колись була верхніми поверхами будівлі, зліва дрібні камені стікали руїнами сходів до входу у підвальний поверх, крізь напівзасипану щілину дверного отвору з підвалу виглядала темрява. І тиша, м’яка і багатообіцяюча. Вночі тут може бути досить таки моторошно, якщо щось станеться, навіть тікати нема куди. Я обережно заглянув донизу — це місце починало мені активно не подобатися.

За моєю спиною захрустіли камінці — слідом за мною в розвалини забрів П’єр.

— Ти що, боїшся? — він порскнув і прикинувся, ніби штовхає мене в провал. За що отримав стусана ліктем під дих цілком натурально — є речі, з якими не шуткують. — Та ти що? Я ж пожартував!

— Кретин! — Розлютився я. — Там щось… хтось є! Я відчуваю!

На шум суперечки підтягнувся дядько, заглянув у підвал і став дуже похмурим.

— Кличте Сміта сюди! Там нежить, але яка, сказати не можу — у мене шостий рівень.

Шостий рівень в Редстоні мали хіба лаборанти. Питається: якого дідька тоді він наїжджав на бойового мага?

Наш головний чорний куратор був дуже незадоволений тим, що його відірвали від розвантаження, але коли він заглянув у дірку, то не просто зблід — позеленів.

— Валимо звідси, негайно!

Плюнувши на розгубленого П’єра, я хіба що не покотом погнав до берега: коли чорний маг каже, що треба валити, валити треба ШВИДКО. І боягузтво тут ні до чого.

— До шлюпки, до шлюпки! — надсадно кричав Сміт. — Кидаємо все і відходимо!

Я опинився на місці першим, подолавши схил за рекордні шість хвилин, дядько не надто відставав, а Сміт добросовісно йшов останнім, ледве що не спиною вперед, хоча взагалі-то день був яскравий і переслідувати нас нежить не повинен би був. Що ж воно там було таке?

— Як мінімум — Шерех, — буркнув дядько, відповідаючи на невиказане запитання, — а може, і щось гірше.

Мені важко було уявити собі щось гірше за Шереха, хіба що банду ґоулів: ці ще і бігати за тобою можуть (до речі, вдень теж). Якби П’єр зайшов у той провал, нежить відмітив би його і на перший раз, може, відпустив би, а через кілька днів людині невимовно захотілося би сюди повернутися, і, по-можливості, не самій. Особливо добре це діє на дітей, бували випадки, коли за першою жертвою в обійми монстра потрапляло чоловік десять-п’ятнадцять: друзі, знайомі, родичі, батьки. Причому, на відміну від тої ж Хижої Луни, Шерех — тварюка рухлива, а значить, з настанням темряви спробує наздогнати.

— Повертаємося до базового табору? — Запропонував Герік.

— Ні! — перервав його Сміт. — Йдемо одразу в Бухту Транка.

Точно, Шерех. Причому, активний, оскільки вчора його не було, а сьогодні — уже є. Тепер місяць доведеться стирчати в Транку — там знаходився регіональний центр НЗАМПІС і спеціальна клініка для жертв нападу потойбічного (тих, котрі були ще живі).

— Чи буде карантин оплаченим, сер? — діловито поцікавився дядько. — Ми з племінником точно чисті.

— Будете сперечатися з наглядом, Містер Ферро? — Прищурився Сміт.

Дядько знизав плечима. Ех, накрився мій літній підробіток! Заплатять, в кращому випадку, за тиждень. Що ж, принаймні, я бачив Острів Короля — дуже мало хто може таким похвалитися. Катер пройшов попри тюремну пристань, вивісивши прапорці і просигналивши, але на березі ніхто не з’являвся. Сміт наказав стишити хід і поліз на сигнальну щоглу розглядати табір у бінокль.

— Одначе, йти туди треба, сер! — Підступився до нього дядько, коли той спустився до низу. — Не можуть же вони нас не чути.

Чорний маг напружено вглядався у пристань.

— Одначе, години дві у нас всього, сер, — нудив дядько.

— Сам знаю! Підеш зі мною.

Вони стрілися поглядами. Питання ієрархії було відкинуто, розходження в думках — забуто, тепер у них був спільний ворог, а це мирить чорних магів між собою краще за будь-яку проповідь.

— І племінника візьмемо — у нього очі кращі, ніж у