Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Повернення катера на якийсь час розборонило скандалістів, але суті справи не змінило — мала пролитися чиясь кров. Цієї події я чекав з цікавістю — ніколи не бачив, як б’ються великі дядьки, тим більше, ініційовані маги. Чи ризикнуть вони використати чари? І як відреагує на це Острів? (Треба шлюпку з берега зіштовхнути, на всякий випадок.)
І от наступив день, який обіцяв стати «тим самим». Помітивши ознаки, я тихо відвів Алеха набік і попросив його не спілкуватися з дядьком, навіть не вітатися. В принципі, можна було і не попереджувати — зранку дядько кудись повіявся ще вдосвіта, а за сніданком у обох магів були такі обличчя, що навіть найвредніший зі студентів, П’єр, не ризикнув почати скалити зуби. Вдень дядько заціпеніло копав, щось нерозбірливо бурмочучи собі під ніс (напевно, пригадував перенесені образи), а Сміт стирчав на самому березі, відчужено дивлячись на море (імовірно, робив те ж саме, але мовчки). Для фінального зіткнення, їх потрібно було звести разом. Адже Алех хотів, щоб я їм допоміг, чи не так?
Улучивши момент, коли місіс Клементс покликала Сміта оглянути якісь нові знахідки, я непомітно пристроїв свого кошика недалеко від них і, ніби між іншим, спитав:
— А якщо ми знайдемо кості, то зможемо взнати, що вбило людину?
— Ні, — буркнув через плече Сміт.
Дядько оглушливо чмихнув:
— Це вони тепер нічого не можуть, а в мій час це робилося запросто.
— Як? — жваво зацікавився я, тому що моя відповідь теж була би негативною.
— Піднімали мертвяка і питали, хто його убив і за що! В Краухарді безіменних могил не буває.
— Стули пащеку!! — тут же стрепенувся Сміт. — Ти ще некромантії дитину повчи, старий шибенику! — і вже мені: — навіть думати забудь, це підсудна справа!
Старий чарівник розплився в зухвалій усмішці:
— Вибачєйте, забувси! Столичні йолопи там собі правил понавидумували від надлишку ума, то вони тепер як кастрати — все розуміють, але самі зробити ніц не можуть.
Містер Сміт спробував взяти себе в руки:
— Ще одне слово, і закінчувати цю промову ти будеш своєму кураторові в НЗАМПІС.
Дядька ця загроза не спинила:
— Я бачу, ви їх близько знаєте, серцем чую — одна контора! Правду мені казали, не можна чорним в «нагляді» служити, від того їм мізки звурджуються, і вся парá через сраку виходить.
Місіс Клементс, з деяким розгубленням спостерігаючи за перепалкою, такого ставлення до начальства зрозуміти не могла:
— Що за тон? — обурилася вона.
Я вимучено зітхнув — лише її тут не вистачало! Ну от куди вона лізе?
— Та лишіть їх, нехай лаються, місіс Клементс! Це такий чорномагічний спорт. Як кажуть натура — вона ж дурна.
А чорна натура — дурна в квадраті.
Леді-крокодил, здається, зрозуміла, про що я. Вона зневажливо пирхнула, розвернулася і пішла геть, багатозначно погойдуючи стегнами. Містер Сміт збентежився, закашлявся, похмуро зиркнув на мене зверху вниз і поспішив слідом.
Варто було йому зникнути з очей, як дядько теж почав кхекати:
— Ти цей, знаєш… тойво… не можна так з магами-то!
— А що я зробив? — щиро здивувався я.
— Тойво… сам знаєш.
Та пропади вони пропадом! Обидва — дорослі люди, чарівники, ініційовані. Що такого я можу їм розповісти про чорну магію, чого вони самі раніше не чули?
Після того випадку конфлікт різко зійшов нанівець, ніби відро води на котів вилили. Не знаю, чи відіграли тут роль мої слова, чи місіс Клементс зуміла провести з підлеглими серйозну виховну бесіду, але чистий розум несподівано переміг магію. Вони стали звертатися одне до одного до неможливості офіційно («містер Ферро», «містер Сміт, сер»), вибудовували фрази в невимовно формальному, язика зламаєш, стилі. Я крадькома зітхав, решта членів експедиції (не забуваючи про те, з ким мають справу) насміхатися не наважувалася. Так, от так і буває, коли кількість чорних магів на квадратний метр зашкалює! Невже я виросту і стану таким самим? Як це печально…
Глава 5
За тиждень копирсання на смітнику ми знайшли масу різних речей, але всі вони належали до періоду побудови Юдолі (це було ясно навіть мені) і історичного інтересу не представляли. В колективі почалися розмови, що ніяких піщаних гнид на острові немає, і взагалі це явище може бути з Кейптауером не зв’язане. Місіс Клементс з такою думкою категорично не погоджувалася:
— Потрібно розширити географію пошуку! — Її очі горіли фанатизмом. — У доповіді комісії мова йшла про руїни, які помітили на березі на п’ять кілометрів південніше. Там ми напевне щось знайдемо!
Іще одні руїни, ще й не обжиті. Блискуче! Лише щось мені підказувало, що знайти ми можемо зовсім не те, що шукаємо.
Попередній огляд нового місця Містер Сміт зробив сам, в ролі помічника взявши з собою П’єра, чим той жахливо пишався (дурник). Повернулися вони, як не дивно, обоє цілими. Сміт ніс з собою скриньку, вміст якого якої нікому, окрім місіс Клементс, не показав, але було там щось, без сумніву, важливе, тому що дискусії закінчилися, і передислокацію призначили на наступний день.
В добровольці записали нас з дядьком, того ж П’єра і одного з охоронців, Геріка. Я звернув увагу на те, що чорних в базовому таборі не залишилося, але вирішив, що Сміту краще знати, де ми йому більше потрібні.
— Що, не взяли твого підлабузника? — глузливо зауважив дядько.
Я не одразу й догнав, кого він мав на увазі.
— Ніколи би не подумав, що ти такий ласий до влади, племінничку! Я б на цього блідого глиста не повівся.
Це він що, про Алеха? Ніколи не помічав за білим підлабузництво — це у нього просто натура така, вічна захоплена. Мені звичайно, лестило, що хлопець на рік старший за мене визнає мій авторитет, але справа були не у верховодстві, а, скорше, в комплексі Старшого Брата, який прокинувся в мені після візиту додому (раніше я просто не помічав, як мені подобається відчувати себе главою сім’ї). Але з чого б це дядько ліз у мої справи?
— Заздриш? — невинно поцікавився я.
Ха! Точно, заздрить! Он, навіть почервонів. Так, дядьку, звик
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова», після закриття браузера.
