Читати книгу - "Ніч у самотньому жовтні, Роджер Желязни"

й досі він нею користується.

Вапнюга заповз у отвір, трохи згодом виповз і доповів:

— Він там. І Голка теж. Обоє сплять.

— Добре. Гаразд. Тепер — церква.

Я ходив туди-сюди, нюхав вітерці, дивився на дерева. Нікого поруч не було, ніхто не наближався.

За деякий час Вапнюга виліз.

— Ні, — відзвітував він. — Цілковита руїна, засипана землею й камінням. Нічого не лишилося. Довелося б відбудовувати заново.

Я підійшов до отвору й заліз туди, скільки міг. Він швидко звужувався аж до розколини, у яку змій і лазив.

— Як глибоко ти заліз у ту розколину?

— Футів на десять. Від неї є два відгалузки. Обидва ще коротші.

Я повірив йому, бо це було правдоподібно.

— То що це означає? — спитав змій.

— Це не тут, — відповів я.

— Де ж тоді?

Я швидко подумав. Не хотілося виказувати щось конкуренту. Але в цьому випадку один істинний факт міг би збити змія з пантелику. Факт, що його він і так рано чи пізно дізнався б.

Я вибрався з отвору й повернувся до лісу.

— Вікарій Робертс, — повів я, — добре замаскувався під фанатичного церковника...

— Що це означає?

— Він у грі.

— Жартуєш!

— Ні. Він править опівнічні служби Древнім Богам[9] просто в церкві.

— Вікарій???

— Перевір сам.

— І як це впливає на схему?

— За моїми розрахунками, якщо включити до них вікарія й відкинути Ларрі Телбота, центр схеми припадає на дім Робертса й церкву. Звісно, це не остаточний результат, — ану Граф кочує? Але наразі виходить так.

— Вікарій... — повторив він.

Ми заглибилися в ліс.

— Отже, — сказав Вапнюга трохи по тому, — якщо Граф має запасну домівку чи й дві, треба з’ясувати, улаштував він їх до смерті місяця чи після.

— Так, — погодився я. Це був момент фіксації. Смерть, переміщення, вибуття з гри — усе це змінювало становище тільки до цього часу. Опісля ми могли досхочу вбивати одне одного чи переселятися, не порушуючи геометричних взаємозв’язків. — Якби ж можна було розбалакати Голку, ми могли б дізнатися.

— Гм, — відказав Вапнюга.

Ідучи поміж віття, я зненацька подумав: ану як я помилився та щойно виказав правдиву інформацію? Але мені здавалося, що вага присутності Ларрі та вміння передчувати, про яке він згадував, робили його вплив на Гру завеликим, щоб ним можна було знехтувати як гравцем. Байдуже, чи збирав він інгредієнти та снував бойові вроки, оборонні чари, відчиняльні або зачиняльні закляття, чи ні. З ним і вікарієм центр припадав на старий пасторат, а не церкву. А та не раз перебудована садиба, схоже, була досить давня, щоби десь у ній могла ховатися каплиця чи хоча б її рештки.

Та й викрити вікарія було незле. Дізнавшись про його участь, інші заходяться плутати йому карти.

— То як щодо нагляду за прильотом-відльотом Графа? — запитав я.

— Почекаймо із цим, Нюху, — просичав змій. — Поки що нема потреби вплутувати в це інших. Маю набагато ліпшу ідею щодо того, як дізнатися про Графові справуночки.

— Навіть коли тут цигани?

— Навіть так.

— Що в тебе на думці?

— Дозволь мені самотужки позайматися цим день-два. Обіцяю, потому я з тобою поділюся. Власне, це було б добре. Гадаю, ти ліпший обчислювач, ніж Растов.

— Гаразд. Почекаємо.

Ми розлучилися на узліссі — він ліворуч, я праворуч.

Прийшовши додому, я зробив швидкий обхід, переконався, що все гаразд, і знову рушив надвір.

Вистежити циган було просто, адже вони трималися дороги, аж поки не наблизилися до місця призначення. Це було поле поблизу Ларріного будинку. Я присобачився в засідку на годину чи й дві, пильнуючи табір. Нічого корисного я так і не дізнався, але видовище було колоритне.

Потім із дороги почулися звуки і я зосередився на них. Наближався старомодний екіпаж, запряжений двома втомленими на вигляд кіньми. Я спершу думав не зважати, аж тут він уповільнився та звернув до Телбота.

Вилізши зі своєї засідки в кущах, я перебіг туди саме вчасно, щоби побачити, як кучер допомагає зійти літній жінці. Я підкрався з навітряного боку, проминувши кілька старезних дерев. Пані, спираючись на ціпок із чорного дерева, підійшла до парадних дверей Ларрі та грюкнула в них дверним молоточком.

Невдовзі Ларрі відчинив і вони обмінялися кількома словами. Через вітер я нічого не почув, але він майже одразу відступив, а вона увійшла.

Дивина та й годі. Я зайшов ззаду, позазирав у вікна. Вони бесідували у вітальні. За деякий час Ларрі встав, ненадовго вийшов і повернувся з тацею, несучи на ній карафу й пару склянок. Він розлив напій, і вони заговорили далі, посьорбуючи херес. Це тривало щонайменше півгодини.

Зрештою обоє підвелись і вийшли з кімнати. Я помчав навколо будинку, знову зазираючи у вікна.

Аж ось я побачив їх в освітленій згори кімнаті, що правила йому за оранжерею. Вони жваво обговорювали щось, часто жестикулюючи в напрямку рослин. Це тривало ледь не годину. Тоді вони пішли до вітальні, де випили ще хересу та знову довго розмовляли.

Тоді покликали кучера, Ларрі навантажив його живцями рослин, провів обох до екіпажа й сердечно попрощався з гостею.

Я розривався: побігти за екіпажем чи негайно підійти до Ларрі? Слухаючи щораз дальше торохкотіння коліс, я зрозумів, що не втримаюся, хоча це, мабуть, і дурниця: говорити ж бо з Джеком я можу тільки впродовж години після півночі. Підбігши до Телбота, я спитав:

— Що то за пані?

Він усміхнувся:

— Привіт, Нюху. Як воно?

Я повторив запитання в надії, що псячий дух уможливлює цілодобове розуміння.

— Мила жіночка, — відказав він. — Звуть її Лінда Ендербі. Удова офіцера, який загинув під час Заколоту[10] в Індії. Віднедавна живе зі своїм слугою по сусідству, у колишньому пастораті, що його вона відремонтувала. Місто для неї вже трохи задороге й аж надто метушливе. Це був просто візит увічливості, знайомство із сусідом. І вона поділяє мою пристрасть до ботаніки. Ми з нею добряче поговорили про дводольні.

— Он як, — відказав я, упорядковуючи думки. — Я саме стежив за циганами, коли вона з’явилася. Гадаю, можна припустити, що цими днями всі події так чи інак стосуються до Гри.

— Цигани напевне мають до Гри якийсь стосунок, — сказав він. — Ми з ними давні знайомі.

— Чув я, вони якось