Читати книгу - "Ключ від Позасвіття, Карін Альвтеґен"

Розділ дев’ятий

Лінус завмер на місці. Нічне чудовисько стояло просто перед ним. Хлопчик вдивлявся у кам’яне обличчя. Паща роззявлена, зуби схожі на гострі крем’яні шпичаки. Хлопчик повільно відступив. Холодний сріблястий погляд стежив за кожним його кроком. Кілька каменів під ногами важкої тварюки вгрузли в землю, ніби в масло, інші розсипалися на гравій. Невідривно дивлячись на Лінуса, Нічний Мисливець почав обходити його збоку. Страх охопив Лінуса. Він озирнувся — тікати не було куди. Мисливець стрибнув на хлопчика, тому вдалося відскочити вбік. Хлопець очікував, що за ним клацнуть щелепи, але вийшло якось так, що монстр приземлився на спину й вигріб глибоку яму саме там, де щойно стояв Лінус. Уже наступної миті чудовисько зірвалося на ноги й струсило землю зі спини.

Лінус побіг.

Кроки Нічного Мисливця гуркотіли за ним, як землетрус. Хлопчик не наважувався озирнутися, бо треба було постійно дивитися під ноги — тільки перечепиться, і йому кінець.

Шия і легені боліли несамовито. Лінус хотів закричати, але забракло повітря. Раптом стало зовсім тихо. Хлопець зрозумів, що це означає, і кинувся праворуч — саме вчасно, щоб не потрапити під гострі шпичаки на спині монстра.

Земля затряслася, і Лінус ледь не втратив рівновагу. Він побіг між двома давніми кам’яними стінами, сподіваючись сховатися за ними, але чудовисько вже було на ногах і посунуло просто за ним, як могутня цегляна купа. Навколо розлетілися пил і кам’яні уламки.

На якусь мить запала тиша, а далі хлопчик дещо почув. Музика! Схоже на скрипку. Без вагань він побіг туди, звідки лунав цей ледь чутний звук, майже миттєво заглушений гуркотом каміння. Пил застував очі, Лінус відчув, що плаче. Усе, що він бачив, — якісь тіні й силуети. Аж ось попереду з’явилося світло. Різнобарвні маленькі вогники, ніби гірлянда на ялинці. Лінус витер очі рукавом.

Це була яхта. Щойно Лінус проминув руїни стародавнього муру, він побачив річку. Яхта повільно плила по воді, а з її щогл і перил сяяло безліч різнокольорових ліхтариків.

— Допоможіть! — крикнув Лінус щосили.

Шалено махаючи руками, з диким криком він кинувся до річки. У світлі ліхтарів хлопець бачив, що на яхті пливуть якісь істоти. Деякі з них просто стояли й дивилися на нього, інші ходили туди-сюди палубою.

Він був так близько! Якщо судно пливтиме з тією самою швидкістю, то Лінус вибіжить на берег і якраз порівняється з ним. Одна з фігур почала розмотувати мотузяну драбину. Лінусова надія зараз світила яскравіше, ніж усі ліхтарі разом.

Йому залишалося якихось десять метрів до води.

І щось важке сильно вдарило його в спину. Лінуса штовхнуло вперед і кинуло в траву. Чудовисько сильно стисло його ногу й потягло назад, як маленьку рукавичку на мотузочці. Нічний Мисливець сильно смикнув, і Лінус опинився просто під його щелепами. Сріблясті очі люто витріщилися на нього.

Мисливець роззявив пащу й загарчав.

А що сталося далі — Лінус і сам не міг збагнути. Ось зміїний зуб лежить у кишені, а наступної миті він уже вп’явся у підборіддя монстра. Хлопчик висмикнув зуб і побачив, що рана від нього росте, розширюється і глибшає. Кам’яна шкіра навколо отвору перетворювалася на пісок і осипалася. Мисливець відступив. Сотні дрібненьких червоних камінчиків посипалися з рани, Мисливець схопився за неї лапою, але від цього стало тільки гірше. Голова перетворилася на купу каміння, а руйнування переповзло на плечі й далі.

Лінус глянув на зуб. Що ж це дав йому Вільгельм?

Хлопчик повернувся до річки. Музика на яхті стихла, усі, хто був на борту, спостерігали за подіями на березі. Люто боліла нога в тому місці, де схопив Мисливець. Лінус покульгав до води.

Хоч би тут не було змій, думав він, ступаючи у воду. Яхта попливла далі, як тільки він доплив до мотузяної драбини. Підніматися було важко від болю, але згори йому допомагали, витягаючи драбину на борт.

Лінус незграбно видряпався на перила й сповз на палубу. Кілька секунд він нерухомо лежав на спині, намагаючись вгамувати дихання. Над ним сяяли кольорові ліхтарики. Дуже красиво. Лінус на мить заплющив очі, а коли розплющив, побачив над собою кілька облич. Над ним схилилися незнайомі створіння і тихенько щось обговорювали.

— Вієра мелета… Осіра Халез? — прошепотіла схожа на людину істота.

Вона скидалася на молоду жінку, тільки замість волосся її голову вкривало червоне пір’я.

— Немеріл вердайн. Аленті Халез сілмар? — промовив чоловік із сірою шкірою, брунатною бородою і закрученими рогами на скронях. У руках він тримав мотузяну драбину й поглядав на неї так, ніби шкодував, що скористався нею.

Усі вони повторювали одне слово: Халез. Лінус згадав, що це слово кілька разів вигукували й Вартові. Може, це слово означає «людина»?

Хлопчик важко сів. Усі втупилися в нього. Здавалося, вони боялися, що він зараз на них нападе. Одна з істот нервово стискала в руках короткий спис. У другої була якась дивна незрозуміла штука. Істоти дивилися то на Лінуса, то на купки каміння, що залишилися від Нічного Мисливця на березі.

Лінус відчув, що така напруженість може бути небезпечна. Будь-що він мав заспокоїти своїх рятівників.

— Халез? — він торкнувся рукою своїх грудей.

Істоти перезирнулися і подивилися на нього. Панна з червоним пір’ям нерішуче кивнула. Лінус хотів простягнути руку, але вчасно зупинився. Як тут у Позасвітті вітаються? Мабуть, не руками. Або не щупальцями. Він вирішив обмежитися просто вітальним жестом.

Побите тіло боліло, особливо ноги. Лінус звівся — усі присутні відступили на крок назад. Довелося підняти руки в примирливому жесті. Зміїний зуб він поклав назад у кишеню.

— Сантіона? — показав він на палубу судна, а потім — на місто.

— Сантіона, — кивнув рогатий чоловік.

Лінус спробував іти — ноги підігнулися, і він впав на дошки. Істоти з судна якось дивно перезирнулися. Дівчина з пір’ям присіла й оглянула Лінусові ноги. На одній холоші виднілася червона пляма.

Дівчина стисла поранене місце й глянула йому у вічі. Її очі були бурштинові, наче в орла. Він знизав плечима, дівчина кивнула ніби сама собі й вийняла ніж із широким лезом. Лінус занепокоєно подивився на дівчину, але та лише заспокійливо усміхнулася. Вона розрізала холошу на пораненій нозі. Оглянувши рану, вона щось крикнула через плече. Рогатий чоловік кудись пішов і невдовзі повернувся з мотком світлої тканини. Разом вони перев’язали рану, і Лінусові стало краще. Зараз і червонопера, і круторогий здавалися вже значно доброзичливішими, ніж спершу.

Усі ж інші пасажири яхти ще трималися осторонь.

Скоро Лінус вже сидів на палубі, зручно вмостившись біля червоноперої дівчини. Рогатий чоловік грав на якомусь дивному інструменті з тканиною замість струн. Чисті звуки піднімалися до неба, вони були такі чарівні! Лінус ніколи не чув такої гарної музики. Ці звуки переповнювали його надзвичайним настроєм, як буває напередодні Різдва. Йому хотілося заплющити очі й просто слухати, але не давали спокою думки про Ліонору. Що, як вона не впоралася? Це мучило його нестерпно. А якщо він втратив і Ліонору, і можливість повернутися додому? Як він сам-один знайде Ворота і захиститься від Вартових?

Зрештою втома таки здолала