Читати книгу - "Перший щоденник Бога. Становлення., Тенебріс"

   Розмова з Йоунуром швидко перетворилася на допит. Він випитував мене, наче намагався розгадати загадку, яку я представляв. Його запитання торкалися моєї особи, мого походження та моїх знань. Кожне моє слово лише поглиблювало його недовіру, а між нами розгорталася невимовна напруженість, повна взаємної неприязні.

   Але найбільш зненацька прийшла моя цікава думка... Викликана дикою, первісною потребою, яка змусила моє серце здригнутися від жаги. Ідея вирвати із його грудей серце і з'їсти його видалася мені не лише природною, але й необхідною. Це бажання було настільки потужним, що я майже відчув смак його крові на своїх губах.

   У той момент, коли моє тіло наповнилася неконтрольованим поривом, я зрозумів, що моє внутрішнє бажання взяти верх над Йоунуром не піддається розумінню. Мої дії були миттєвими та нестримними, коли я з невимовною силою кинувся на вождя. Вартові Йоунура, впевнені у своїй перевазі чисельністю та озброєнням, не очікували, що один воїн може стати загрозою. Але вони не знали, з ким мають справу.

   Перший вартовий встиг лише зрозуміти свою помилку, коли я рушив на нього. Мої рухи були блискавичними та точними, ніби кожен з них був наперед відточений роками тренувань та битв. Сокира вирвалася з його рук, ніби сама прагнула битви, і в той же момент його голова вже валялася на землі, залишаючи за собою темний слід на кам'яній підлозі.

   Другий страж, наляканий раптовістю моєї атаки, встиг лише зробити крок назад, коли я з усією силою встромив зброю в його череп. Він впав без звуку, як маріонетка, чиї нитки перерізані. Останній із захисників, вже охоплений панікою від свідка розправи над своїми побратимами, спробував завдати мені удару зі спини. Але його атака була сповільненою страхом, що дало мені можливість ухилитися та контратакувати з неймовірною точністю. Спис, знайдений на підлозі, став моєю зброєю миті. Я відчув, як він проникає в тіло вартового, завершуючи цю криваву виставу. І ось я був перед Йоунуром, який виглядав непорушно на своєму троні, попри кровопролиття довкола.

- Альфір, так ось який ти. — Проговорило чудовисько. Але я нічого йому не відповів, мій мозок вже був одурманений кров'ю і жагою покінчити з цією потворою.

   Похмуре задоволення охопило мене, коли я з легкістю закінчив марне життя цієї істоти, що назвала себе вождем і посланником богів. Його тіло не чинило опору, коли я зламав йому шию, розірвав груди та вирвав з них серце, здавивши його у своїх руках. Жах, що малювався в очах воїнів, котрі спізнились на допомогу, лише додавав впевненості в моїх діях. Далі я не пам'ятаю нічого...

   Але потім, коли запал почав вщухати й до мене почала повертатись свідомість, я побачив себе із висоти, сидячого на купі тіл, залитого кров'ю, відданого дикій трапезі. Я пожирав серця тих, кого вбив, не відчуваючи ні жалю, ні сумніву. В ту мить я зрозумів, що перетнув межу, за якою вже неможливо повернутися до того, ким я був.

   Оглянувши зал, переповнений жертвами мого неконтрольованого гніву, я відчував лише холодний спокій. Жодних слідів жалю або співчуття не виникало у моєму серці. Піднявшись на ноги, я рушив до виходу, втягуючи в себе нічну тишу. Зовнішній світ був занурений в абсолютну темряву, де відсутність будь-якого звуку створювала неземне відчуття спокою. Така тиша мала свою магію, проте не було часу зупинятися та милуватися нею — потреба вижити у новій реальності спонукала мене до дій.

    Повернувшись до палацу, я розпочав пошуки всього, що могло б допомогти мені у майбутньому. Я обшукував кожну шафу та кожну скриню, намагаючись знайти засоби для виживання чи хоча б вказівки на те, яким буде мій наступний крок. Тиша, що оточувала мене, наводила на думку, що мої вчинки залишили цей храм без живих душ.

    Роздумуючи над своїм нестримним поривом гніву, я сприймав його як невиправдане виливання агресії, але ідея канібалізму викликала у мене велике замішання. Чи справді я переступив таку межу? Чи це лише довгий, жахливий сон, з якого я маю прокинутися у звичній реальності Йорльфа?

    Ставши на мить, я намагався заспокоїти свої думки, сподіваючись, що все це лише ілюзія. Проте глибока тиша та відсутність будь-яких ознак зміни навколишнього світу лише підтверджували — це реальність, моя нова реальність. Агресія, канібалізм, і новий світ, який перевершував усі мої попередні уявлення про дійсність, стали моїми супутниками у цьому незнайомому існуванні.

   Під час обшуку зала мої пальці випадково знайшли наплічний мішок, сповнений золотом, прикрасами, та дорогоцінним камінням, наче сам Йоунур зібрав усі скарби своєї жадоби в одному місці. Серед знахідок виявилася й накидка, яка здавалася створеною саме для мене, дозволяючи злитися з темрявою ночі та стати непомітним для стороннього ока. Ця річ стала не лише частиною мого нового вбрання, але й символом зміни, що відбулася в моєму житті.

   Озброївшись мечем, який знайшов у храмі, я був готовий залишити за собою те місце горя та розпачу. Проте перед відходом, спонуканий бажанням стерти це пекло з лиця землі, я розкидав смолоскипи та жаровні по підлозі, охоплюючи приміщення вогнем. З думкою про те, що це пекло має зникнути раз і назавжди, я вирішив втекти. 

Шкода що мені тоді не вистачило сил закінчити з цим усім.

    Ступаючи через поріг горючого храму, моє серце наповнилась різнобарв'ям емоцій. Переді мною розкинулась маса людей, чиї обличчя виражали страх і безпорадність. Їхні погляди були сповнені жаху, коли вони дивилися на мене, наче я був створінням з іншого світу, монстром, який вийшов з глибин їхніх найтемніших кошмарів. Але серед них знайшовся один, хто зважився перервати мовчання.

   Старий чоловік, обличчя якого було висічене часом та мудрістю, підійшов до мене з повідомленням, що пролило світло на моє несподіване становище в цьому світі. Він розповів про легенду Альвара, давнього божества, яке передбачило прихід нового володаря. Воїна, що вийде з вод озера Клорн, призначеного зруйнувати демона-тирана, якого помилково вважали правителем і богом. Його слова звучали як заклик до дій, благання про допомогу та надію на зміну.