Читати книгу - "Перший щоденник Бога. Становлення., Тенебріс"

   Після короткого освіження, я знову одягнув свої обладунки. Відчувати їх вагу на своєму тілі було необхідно, мовляв, без них я втрачав частину себе, свою захищеність та силу, вони наче знову зрослись з моїм тілом... Сидячи на березі, я вдивлявся в руни на металі, роздумуючи про майбутнє. Шляху назад уже не було, а пам'ять про події, що привели мене сюди, затуманена та неясна. Моя свідомість боролася з думкою про те, що я міг з'їсти серце Діметріуса — це, мабуть, було лише обманом розуму, що намагався знайти виправдання невимовному.

   Зрештою, я помітив, що мій перстень непомітно і міцно з'єднався з моїм пальцем, навіть вріс в кістку, ставши частиною мене. Цей знак сили та прокляття водночас здавався мені абсолютно природним, ніби вказівкою на моє нове призначення. І хоча в моєму житті залишалося багато питань без відповідей, але в той момент я відчував спокій, я розумів що я не обраний, або щось таке як герої із пропаганди Йорльфа... Був якийсь Король Лісу... він наче кричав мені що я помилка коли я закривав очі, але з часом це пройшло.

   Віддаючи себе в обійми природи, я ліг на землю, обійнятий теплом та м'якістю трав. Моє серце билося у такт з лагідними хвилями озера, що ніжно торкалися його берегів. З цієї безтурботності та втоми, я поволі занурювався у сон відчуваючи, як навколишній світ приймає мене.

    Прокинувшись, мабуть, вже на світанку наступного дня, я побачив, що моє пробудження спричинили незнайомці в одязі, наче створеному з уламків минулого — порвані мішки, оздоблені стрічками та скріплені разом, ніби їхнє виживання залежало від здатності перетворювати знайдене на необхідне. Їхній зовнішній вигляд міг би вважатися втіленням убогості у Йорльфі, хоча навіть не так, у місті навіть безхатьки мали вигляд краще ніж ці люди. Але... У порівнянні з ними, мій вигляд був ще більш обдертий, зі стигмою битв і виснаження, лежачи на березі як забутий вигнанець — побитий, слабкий і голодний, наче безхатько викинутий на берег.

    Їхні перші слова, хоч і були ознакою простої, але зрозумілої мови, відкрили переді мною світ, що кардинально відрізнявся від усього, що я знав. Мова цих людей була прямою та неприкрашеною, без витонченості моєї рідної мови Йорльфа, але вона служила мостом між нами, дозволяючи знайти спільну мову попри внутрішню настороженість.

- Хто ти? — спитав один з них, молодий хлопець із запалом в очах, обережно підходячи до мене. Але я промовчав розглядаючи їх одяг та намагаючись взятись за якийсь камінь, як за зброю.

- Не знаю хто це, але виглядає, як мандрівник. Чому він тут, на нашому березі? — зауважила жінка середніх років, тримаючи в руках мотузку, наче готова була зв'язати мене, якщо з'ясується, що я загроза. - Ти в порядку? — обережно спитав старий, крокуючи ближче до мене. Його обличчя було покрите зморшками, а тіло наче він не їв вже багато років.

- Так, мені... здається, нічого не сталося. Я... я просто втратив свідомість. — Обережно відповів я, нарешті наважившись з ними заговорити, а не кидатися камінням.

- Як тебе звати? - Запитав старець розглядаючи мої червоні очі.

- Я не пам'ятаю.. Мене ніяк не звати, я просто є. - Розгубившись відповів я, бо я тільки тоді зрозумів що не пам'ятаю свого імені.

- Ми з села Ганр, ходімо з нами, нам треба тебе показати нашому володарю, та може допоможе тобі чим зможемо. - Відповів старий, хоча було помітно що його супутники не згодні з такою ідеєю, але все-таки переглянулись і вирішили мене відвести.

   З їхньою пропозицією відвідати їхнє село для лікування, я погодився, керуючись не лише власною потребою в допомозі, але й цікавістю до цього нового, незвіданого світу. Під час нашої подорожі до поселення Ганр, вони розкрили мені картину роздробленого світу, де кожна громада бореться за власне виживання в постійних змаганнях за землю, водночас відчайдушно прагнучи захисту від вищих сил, що, здається, вже давно перестали вислуховувати їхні молитви.

   Ці розповіді, були сповнені описів внутрішніх і зовнішніх конфліктів, відкрили мені очі на реальність, що значно відрізняється від моїх попередніх уявлень. Я удав, що втратив пам'ять, сподіваючись дізнатися більше про цей світ із їхніх слів, вдавана амнезія стала зручним засобом, щоб зібрати інформацію без необхідності розкривати власне минуле.

   Від їхніх оповідей я зрозумів, що світ навколо є мозаїкою нескінченних змагань та боротьби за владу, де кожен шукає спосіб вижити чи домінувати, а боги, що колись були частиною величного пантеону, тепер стали лише тінню своєї колишньої могутності.

   Перетинаючи межу села, я на мить зупинився, зачарований і одночасно вражений видовищем, що відкрилося переді мною. Млини, що височіли на горизонті, слугували воротами у світ, де життя здавалося забутим криком з минулого. Кожен крок вглиб цього поселення відкривав мені картину занепаду та розпачу. Будинки з майже зруйнованими стінами, розбиті млини, обвітрені часом, і поля, які колись майоріли від кольорів життя, тепер були охоплені тінню безнадії.

   Люди, які зустрічалися мені на шляху, носили на собі відбитки страху і беззахисності, смертельно худі та змучені. Кожне їхнє обличчя було мовчазним криком про допомогу, невимовлене свідчення тиранії місцевого вождя, до якого мене вели. Центр села, з його храмом і палацом, які ще трималися від слідів руйнування, був серцем цієї занедбаної землі. Це було владне гніздо Йоунура — вождя і жерця, чия влада здавалася непорушною перед очима його підданих. Селяни вважали цю жирну короновану потвору безсмертним голосом богів. Його слова сприймалися як слова володарів світу, а його накази як закон.  Проте, мені було очевидно, що цей жахливий тиран лише експлуатував цих людей, виграваючи з їхньої віри та наївності. Цей вождь не був служителем богів. Він був лише самозванцем, що жив поживою з мук і страху своїх підданих.

   Ступивши у внутрішній зал цього... храму, переді мною постала сцена, яка могла б виходити лише з найтемніших куточків людської уяви. На вівтарі, який більше нагадував трон для істоти з іншого світу, володарювала постать, яку важко було назвати людиною. Це був демон, який лише видавав себе за людину. Він, Йоунур, виглядав як живе втілення жадібності та розпусти, обвитий у шовкові тканини, прикрашений золотом, але водночас випромінював ауру занепаду та згуби. Погляд Йоунура був сповнений самовдоволення і зневаги до тих, хто опинився під його владою. Його обличчя було спотворене жадібністю та вкрите демонічними наростами. Аромати, що оточували його, були сумішшю протухлої їжі та чогось значно більш відразливого, нагадуючи про зіпсованість не лише тіла, а й душі, яка керувала цією масою. Моя внутрішня відраза до цієї істоти вирувала, немов буревій, змішуючись з нестримною потребою припинити його існування.