Читати книгу - "Переваги поразок, Шарль Пепен"

це поміркувати, яке запитання про становлення вона перед нами ставить. Вірити в те, що невдача може нам допомогти звестися на ноги, переосмислити, віднайти себе, — це стати прихильником філософії становлення; це віддати першість Геракліту, а не Парменіду.

 

Наші поразки спроможні зробити нас неупередженими, здатними змінити свої погляди, показують нам переваги екзистенційного вибору. Інколи вони скеровують нас в іншому напрямі, який надає життю нового значення. Це ще одна перевага поразок: вони не конче роблять нас мудрішими, смиреннішими чи сильнішими, вони просто відкривають інші можливості.

 

Якби Чарлз Дарвін не завалив одне за одним навчання в сфері медицини й теології, він ніколи не наважився б вирушити у тривалу подорож як учений. Це стало його призначенням і дало змогу зрозуміти механізми еволюції.

Молодий Дарвін почав вивчати медицину в Шотландії, тому що його батько, лікар за професією, хотів, щоби син пішов по його слідах. Обурений жорстокими методами хірургії та стомлений від нудної теорії, він проводив час, спостерігаючи за пташками за вікном, а потім загалом покинув факультет. Далі він вступив до Кембриджського християнського коледжу, щоб навчатися теології і стати пастором англіканської церкви. Однак і ця наука його не цікавила, слухати лекції про Бога йому не подобалося, натомість він хотів їздити верхи на коні й колекціонувати жуків. Він знову покинув навчання. Ці дві помилки не подарували йому знань про людське тіло чи божественну істину, але дали нагоду вирушити в мандрівку, яку він не зміг би здійснити без них. Дарвін вирішив провести на кораблі два роки. Сирени «Біґля» пролунали в порту міста Вуліч на річці Темзі. Тут усе й почалося. Досліджуючи види тварин, які траплялися на його шляху в цій подорожі, він зрозумів своє призначення. Ось що мають знати ліцеїсти, паралізовані страхом перед вибором професійного шляху. Вони мусять прочитати бортовий журнал із мандрів «Біґля», у яких побував Чарлз Дарвін.

 

Перед тим як розпочати писати першу книжку про пригоди Гаррі Поттера, Джоан Роулінг, яка ще не називала себе Дж. К. Роулінг, зазнала подвійної невдачі — особистої та професійної. Її покинув чоловік, вона втратила свою посаду в Amnesty International19, вона приїхала до Единбурга без жодних грошей, але з маленькою донечкою. Якби не її сестра, яка запросила їх пожити у неї вдома, Джоан лишилася б на вулиці. Розбита через всепоглинущу екзистенційну кризу, вона пізніше, вже після феноменального успіху пригод Гаррі Поттера, збагне: тільки побувавши на самому дні, вона відчула тверду землю під ногами. Раніше робочі та сімейні клопоти не дозволяли їй думати про своє призначення як письменниці. У найкращому разі Джоан вдавалось знайти трохи часу перед сніданком, перш ніж повернутися до родинних обов’язків. Завдяки своїм невдачам вона змінилася сама й відшукала спосіб змінити своє життя. Та не все було просто. Увесь час вона мала дбати про донечку, тому могла писати тільки під час денного сну і вночі. В единбурзьких пабах звикли бачити втомлену молоду маму, поруч із якою у візочку спала малесенька дівчинка. Вона списувала зошити й наглядала за дитиною. Завсідники паба The Elephant House, де Джоан постійно працювала над книжкою, навіть думали, що вона приходить туди працювати, бо вдома немає опалення. Незадовго до розлучення померла її мама внаслідок розсіяного склерозу. Головний герой майбутньої книжки був списаний із самої Джоан: маленький чарівник, який страждав так само, як і вона, через смерть своїх батьків. Коли вона дописала книжку й запропонувала її своєму літературному агентові, той не погодився допомогти їй із публікацією роману. Роулінг знайшла іншого агента, і їм усе ще відмовляли десятки видавництв. Коли книжку нарешті опублікували й вона здобула успіх, авторка зрозуміла, що всі ті прикрі відмови лише направили її на шлях, який понад усе їй підходив, і що те, що вона вважала найбільш «успішним», насправді для неї особисто таким не було.

 

Якби Серж Ґенсбур був художником, яким він так мріяв стати, то ніколи не створив би музики для Бріжит Бардо, Жульєт Ґреко, Франс Ґаль, Ізабель Аджані та Джейн Біркін. Ми часто забуваємо про кризу, яку він пережив тоді, коли знищив усі свої картини й відмовився від мрії стати художником, щоб присвятити себе другорядному для нього мистецтву — музиці. Будучи художником поряд з Андре Лотом та Фернаном Леже, він також створював музику, вфідчуваючи потребу. На живопис він покладав найбільші надії, але зрозумів, що не проживе з коштів за картини до 50 років. Ця трагічно пережита відмова дала йому змогу присвятити себе музиці. Невдача з живописом не тільки звільнила йому час на написання пісень, але також, імовірно, визволила і його самого. Якщо порівняти з живописом, на який Ґенсбур поставив усе, на «другорядне мистецтво» — музику — він і не думав робити високі ставки. Молодий художник у часи абстрактного мистецтва був захоплений пристрастю: стати або генієм, або взагалі ніким. Як композитор і співак він мав протилежне ставлення до справи. Він писав нехитру музику, з плином часу змінював свій стиль, орієнтувався на смаки слухачів, щоб створити хіти, але жив із відчуттям екзистенційної невдачі. Та саме завдяки такому емоційному звільненню Ґенсбур показав увесь свій талант. Його історія трохи відрізняється від історії Чарлза Дарвіна чи Дж. К. Роулінг: невдача дозволила йому змінити курс, а також дала йому відчуження, безумовно посилене смутком, яке згодом відобразиться в його композиціях, що виявляться успішними. Не ставши художником, Серж Ґенсбур став автором і виконавцем пісень.

 

У невеличкій культовій книжці «Дзен у мистецтві стрільби з лука» Ойґен Герріґель пояснює, що саме у момент, коли стрілець найбільш розслаблений, він влучає точно в ціль. І досить дрібки напруження, щоб постріл не вдався. «Найкращий постріл виходить тоді, коли сам стрілець на нього не чекає, — пише він, а потім додає: — Ваша перешкода — це намагання розправитися із завданням якомога швидше».