Читати книгу - "По слідах Не забутих книжок, Квін Тесс"

- Так ти боїшся мене? - знову запитав він, уважно зазираючи мені в очі.

Він видихнув полегшенням, коли я захитала головою. 

- Весто, - прошепотів Джун, - я ніколи тебе не скривджу. І якщо б ти сказала піти, я б пішов і ніколи б не зʼявився.

Я була майже впевнена, що він зараз скоротить відстань і накриє мої губи своїми, а може я так хотіла, натомість він продовжив говорити:

- Думаю, на сьогодні вільностей достатньо, я і так порушив всі можливі правила залицянь, хоча повинен був тебе б зводити на побачення, подарувати квіти, а я…  якщо я продовжу робити те, що хочу, то вже не спинюсь… ніколи не спинюсь, - він провів рукою по моєму обличчю, затримуючи великий палець на моїх губах, - вони створені для поцілунків, - вимовив Джун, від чого по тілу розлилося тепло і бажання, але він все ще продовжував говорити, - тільки для моїх поцілунків, Веста.

Сантиметри… достатньо одному з нас тільки сіпнутися і ми зільʼємося в поцілунку. Серця гупотіли на всю кімнату так голосно, що перебивали всі думки.

- І я обовʼязково тебе поцілую, поцілую кожен міліметр твого тіла, щоб ти знала, наскільки мені потрібна, щоб знала, наскільки ти витвір мистецтва.

Зроби вже це. Думала я, але натомість він ліг на спину, притискаючи мене до себе, примушуючи розчаровано покласти голову йому на плече.

- Вибач, кохана, але не сьогодні, - промовив він.

Кохана? Я сплю? Хто з нас пʼяний? Боже… 

Джун голосно зітхнув:

- Я не хочу, щоб ти думала, що я все це зробив і сказав, тому що пʼяний, хочу, щоб ти знала, все це насправді, тому продовжим пізніше.

Я вже хотіла піднятися і заперечити. Накричати на нього. Гепнути по ньому, але тільки я зібралась це зробити, як його рука опустилась, схопила мене за стегно, нижче, а потім він підняв мою ногу, вкладаючи її на себе.

Ти знущаєшся з мене.

Джун відкинувся назад, чи то намагаючись заснути, чи задумавшись над чимось, поки я горіла всередині й зовні від його близькості. 

- Які твої улюблені квіти? - запитав він.

- Кали, - ледь вимовила я.

- Надобраніч, Веста, - прошепотів він, торкнувшись губами мого чола, а потім майже одразу заснув.

Я ж перебирала в голові всі його слова, розкладала по слогам, по буквам і знову збирала до купи. 

Годинник на тумбочці позаду показував майже четверту ранку, коли моє дихання врешті прийшло в норму, і я почала засинати.