Читати книгу - "Крига. Частини І–ІІ"

178
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 15 16 17 ... 174
Перейти на сторінку:
тьмяних воріт.

— Зима за мною стежить.

— Уже ні.

Я задкував, аж поки не увійшов на перше подвір’я кам’яниці. Невисокий сухотник залишився перед воротами — худа постать у напівкруглій рамі темного коридору. Він дивився на мене з-під кривого дашка, засунувши руки в кишені довгого пальта.

— Передай йому. Він знатиме.

— А може, ти аґент охранки!

— Ну, не б-бійся.

Він насунув шапку на безвуху голову й пішов.

Зиґа досі не повернувся. Я пожував ковбаси з хлібом, запиваючи холодним журом. Конверт я кинув на купу книжок, прямокутник чистої білі вабив погляд. Я спустився до пані Бернат, придбав відро вугілля і натопив у печі. Прибравши зі столу частину безладу, я відкрив було Альфредів портфель, але одразу ж мені пригадався незакінчений лист до панни Юлії — я знайшов його вкладеним в останній номер «Mathesis». Тепер доведеться переконувати її в чомусь зовсім протилежному… Я хухнув на перо, змочив сталеву поверхню теплою слиною. «Забудь, панно, що я тут вище написав. Нещодавно трапилися події, які роблять неможливим сповнення наших планів до кінця, як ми це були задумали. Я виїжджаю, і мене не буде в Царстві упродовж місяця, а можливо, й довше. Мій батько, якого ти, панно, не знаєш, хоча, як тепер мені зринає у пам’яті, зустрічала раз чи два, коли ми ще дітьми були», — у Вільківці, тисяча дев’ятсот п’ятого чи шостого, напровесні, зелень свіжих трав і крижана ранішня роса на яблунях у саду, білі хмари в небі й гладкі скиби землі на полях, землі такої чорної, що майже фіолетової, весна, й на світанку за вікнами щебечуть птахи, молоді павучки в шпарах дерев’яних стін, у повітрі запах свіжого вершкового масла й свіжої гноївки, коли корови виходять із обори. Й що ще? — Запах дитинства, коли я прокидаюся з гарячим сонцем на губах, під чистим льоном, на гусячому пір’ї, а двір уже тріщить і скрипить, і гукає, і стріляють старі дошки під ногами у Ґрети, коли піднімається вона до нас на другий поверх, щоб розбудити дітей і припильнувати читання ранкової молитви, а за вікном дзеленчить ланцюг колодязя, кудкудакання, качки, гуси й кури, а іноді короткий собачий гавкіт, покрикування наймитів, тупіт копит і теркотіння бричок, коли з’їжджаються гості.

… Приїхали кузени Тшцінські й вуйко Боґаш, і родичі матері з Західної Пруссії, і багато людей, яких я ніколи раніше не зустрічав, аж поки садиба не перетворилася на дім чужий, повний чужих людей і чужих голосів, де всі були однаково господарями й гостями. Через цей дім і лісничівку переточилися цілі сім’ї з дітьми, слугами, собаками й дітьми прислуги. Спершу це було дуже бентежно — треба ж бо їздити на ярмарки, до міста, щоб побачити щось нове, а тут нове приїжджало до нас, незнайомі люди в небаченому вбранні, які розмовляли незнаною мовою, не польською, не німецькою, не французькою, не латиною; заїхало також під садибу авто, з великими смородом і галасом. То вже було свято і ми гладили блискучий carrosserie з благочестивою повагою, а Андрюха ганяв нас, гукаючи з ґанку… Але через кілька днів переважила дитяча знемога, втома від постійного напору розваг, я не розрізняв родичів, не лічив гостей, чи вони тільки-но приїхали, чи просто поверталися з прогулянки на озеро, — я лежав на піддашші в стодолі, поглядаючи на подвір’я крізь дірку від сучкá, й так засинав у прохолодному сіні; аж з’являлася під драбиною мати, яка завжди знала, де ми, й то був час мити руки й сідати вечеряти.

… На тиждень чи два з’явилася також із батьками Юлька; ми навіть бавилися разом. Я не пам’ятаю, як вона виглядала, — каже, наче була незґрабною дитиною, — зате пам’ятаю, як панна Аліція завжди виконувала найменші її примхи. Пам’ятаю, я питав маму, чи не могла б Юлька залишитися з нами на довше — наскільки легшими були б уроки, якби гувернантка зважала бодай на частину наших забаганок. Мабуть, мати зберегла це в пам’яті як знак моєї симпатії до Юльки.

… Емілька ще тоді була жива, вона усюди ходила за нами, а за нею слідом — кульгава такса Міхалка: вони ставали віддалік і придивлялися до наших забав великими, вологими очима. Сад особливо пасував для гри в хованки, в індіанців і ковбоїв, у зайців і собак. Проганяв нас лише скоцюрблений мало не до землі татарин Учай, котрий щодня обходив молодники, обіймаючи стовбури й погладжуючи тонкі гілочки, свіжо виросле листя. Старші діти, діти приїжджих жорстоко його дражнили. Він погрожував їм березовою ломакою. Для Емільки він ховав у кишені мальвові льодяники; Юлька це підгледіла, й ну ж бо примилятися і леститися, закочувати блакитні очка й гризти кіски, — аж старий прогнав і її. Вона потім дулася цілий день.

… Батько з’явився тільки тоді, коли родинна рада вже завершувалася, коли частина візитерів уже повернулися до себе. Нахилившись над ліжком — тінь у місячному світлі, Болек прошепотів мені одного вечора: «Приїхав!» — і я пам’ятаю, що цілу ніч не міг потім спати, лежав із широко розплющеними очима, вслухаючись у протяжне дихання будинку й шерехтіння нічних комах. Батько приїхав! Я побачив його вранці, коли він розгнівано кричав на зібраних у вітальні родичів; ми підглядали крізь вікно, поки мати нас не прогнала. Не пригадую, але це я пам’ятав раніше: чи батько відрізняється від уявлення про батька, чи злився докупи в моїй пам’яті, але жодні випадкові риси не могли його змінити, в сорочці чи сурдуті, з бородою чи голений, кричить чи сміється, здоровий чи виснажений, такий чи інакший — Батько. Позаяк ми бачили його так рідко, раз на кілька місяців, то наскільки ж сильніше я мусив пам’ятати уявлення про нього. Якби він не з’являвся взагалі, був позбавлений тіла, обличчя, голосу й рис характеру, чи був би він менш реальним? Існування не є необхідним атрибутом хорошого батька.

… Перед обідом усі ще вийшли в сад, там розділилися на групки, внутрішньородинні фракції, які поступово розійшлися поміж дерев. Ми, діти, звісно, не мали поняття, про що дорослі так запекло дискутують. Там не обходилося без погрожування кулаками, здіймання рук до неба, даремного закликання імені Божого, ба навіть бувало, що хтось кидався на опонента, даючи волю рукам, утім так повільно, щоб інші вусаті й бородаті дядьки змогли упіймати й спинити в повітрі стиснуту в кулак десницю. Вони розходилися і сходилися. Ґрета й Міхалекова приносили з двору студене молоко й лимонад, охолоджене в колодязі пиво й чисту крижану воду.

1 ... 15 16 17 ... 174
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крига. Частини І–ІІ», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Крига. Частини І–ІІ"