Читати книгу - "Кароока, Mary Uanni"

5 Розділ

Я відчинила важкі скляні двері відділку, і мене відразу огорнув знайомий запах кави, пилу й легкого металевого присмаку, що завжди витав у повітрі тут. Лампочки під стелею гуділи, а телефонні дзвінки та уривчасті голосу створювали хаотичний фон.

Мене зустрів молодий поліцейський у формі, швидко окинувши мене поглядом, трохи настороженим, ніби сумніваючись, чи маю я право сюди заходити.

— Ви з якого питання? — запитав він, зупиняючи мене ще до стійки.

— До слідчого, — чітко відповіла я. — Справа про депутата, що розбився в авіакатастрофі.

Його трохи округлилися. Він мовчки кивнув і провів мене довгим коридором до кабінету.

Я зайшла в середині, і мене зустрів Ігор Степанович — наступний середнього віку, з помітними зморшками на лобі та гострим поглядом. Він був одягнений у класичну білу сорочку з трохи розхристаним коміром і сидів за комп'ютером, занурений у перегляді яких документів.

— Анісімова, — промовив він, підводячи голову. — Знову ви.

Я нахабно сіла навпроти нього, схрестивши руки на грудях.

— Так, я. Думаю, у нас є, що обговорити.

Він важко зітхнув, але ківнув.

— Добре. Дивимось запис?

Я відповіла лише одним рішучим поглядом.

Він повернув монітор до мене, і я побачила кадри з камери огляду аеропорту. Екран миготів: пасажири проходили через рамки, багаж рухався по стрілці, обличчя змінювали одного.

— Ось, — слідчий натиснув на клавішу паузи. — Це момент, коли літак вибухає.

На екрані замерзла мить: вибухова хвиля розлітається в небі, уламки падають на злітну смугу. Я вдивлялася в кадр, але щось не давало мені спокою.

— А далі? — запитала я.

Слідчий насупився.

— Що далі?

— Чому ми зупинилися? Прокрутіть запис вперед.

Він на мить замислився, потім стиснув губи й продовжив відтворення.

Через п'ять годин після вибуху з тої ж самої злітної смуги піднявся інший літак — візуально ідентичний першому. Я напружилася.

— Рейс інший, — пробурмотів слідчий, ніби сам собі.

— Час не збігається. Але могли вони бути на цьому борту?

Ігор Степанович вільно потер підборідя.

— Коли я розмовляла з пілотом він казав, що на борту нікого не було…

Мене пробив холодний піт.

— Але записи з камери! — вигукнула я. — Якщо депутат і його сім’я потрапили на камери після вибуху… це означає…

— Вони живі, — тихо закінчив він за мене.

Ми перезирнулися.

Я відчула, як по спині пробіг електричний розряд. Це було неможливо, але все збігалося.

— Чорт, — слідчий потер скроні. — Вони інсценували власну смерть.

Я перевела подих, опустивши плечі.

— Але де вони зараз? І головне — навіщо це їм?

Ігор Степанович задумався.

— Не знаю… Але вони не врахували одного — що пілот вижив.

Ми обмінялися ще одним довгим поглядом.

— Його треба охороняти, — твердо сказала я.

Слідчий мовчки кивнув і підняв трубку телефону.

— Я хочу отримати всі записи на флешку, — додала я.

Він зітхнув, але погодився.

Я спостерігала, як він копіює файли, коли раптом в усьому відділку заграла гучна тривога.

Я підскочила на місці.

— Що сталося?!

До кабінету забіг молодий офіцер, очі в нього були широко розплющені.

— Сховище банку… — задихався він. — Воно… порожнє.

Ігор Степанович вилаяв і схопився на ноги.

Я стиснула флешку в пальцях.

— То це пограбування?

— Невідомо, коли саме це сталося, — буркнув слідчий, кидаючи на мене погляд. — Це вас не приймає, Анісімова.

Я пирхнула.

— Ага, звiсно.

Але мене вже випроваджували за двері.

Я навіть не підозрювала, що за кілька хвилин все піде шкереберть.

Я вийшла з відділку, і вперше, що вдарило в обличчя — це спека. Здавалося, сонце вирішило сьогодні випробувати мене на витривалість, розпечений асфальт дихав жаром, а моя сорочка, вже і без того неприємно волога, прилипала до спини. Відчувала, як краплі поту збираються на шиї, скочуються між лопатками, викликаючи здригатися від дискомфорту.

Але головне — це не спека. Головне — флешка в кишені.

Я дійшла свого «Форда», намагаючись не оглядатися, але в голові була каша. Ті записи… Такий самий літак, інший рейс, але ті самі люди. Це що, схема? Вони щось провозили? Тікалі? Для чого ця інсценована смерть? І головне — що вони зробили з пілотом, якщо побачили, що він вижив?..

Думки роїлися, ніби розбурханий вулик. У голові зростав липкий клубок тривоги, що не розплутувався, а тільки стискався сильніше з шкірною секундою.

Я дійшла до машини, з полегшенням торкнулася дверцят, ніби це був мій порятунок, мій особистий безпечний простір. Сила на водійське сидіння, завела мотор, відкинулася на спинку й видихнула.

І саме в цю мить побачила його.

В дзеркалі заднього виду відбилося обличчя чоловіка. Грізного, великого, з густою чорною бородою, наче персонаж з дитячих казок — з тих, хто краде дітей і варить у казані. Тільки ось у моїй машині.

Хвиля холоду накрила мене з голови до ніг.

Я розуміла, що якщо зроблю бодай один різкий рух, це буде останнє, що я зроблю в житті.

Він сів поруч, впритул, ніби ми давні знайомі. Тільки знайомі традиційно не тикають один одному в бік зброю.

— Їдь, — тихо, але безапеляційно наказав він.

Я ледь помітно кивнула, руки зціпили кермо так, що побіліли пальці.

Ми їхали довго. Дорога змінювалася — спочатку вулиці міста, потім шосе, потім вже тільки дерево обіч. Я не питала, куди, і він не говорив.

Я чула, як тече піт по скроні, від страху чи від спеки — вже не розбиралася. Машина їхала, а по радіо змінювалися пісні, новини, реклама, знову пісні. Звичний шум, який ніяк не вписувався в біль, що розгорталася.

Попереду з'являється силует заброшки. Великий корпус старого заводу чи складу, вікна вибиті, частина стін обвалена.

— Глуши мотор, — сказав він.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍