Читати книгу - "Кароока, Mary Uanni"

Я стиснула губи. Можливо, зараз мій шанс? Вискочити? Бігти?

Тільки я навіть не встигла розтиснути пальці.

Вибух болю.

І темрява.

***

Я прокинулася від пекучого болю в голові. Очі злипалися, дихання було важким. Темрява навколо.

Я пробувала поворухнутися, але руки були зв'язані.

Біль накотився раптово. Але не фізичний.

Чому мені так страшно? Хіба я коли-небудь боялася когось?

Так.

Коли зрозуміла, що більше його не буде.

Сльози покотилися по щоках, і я не могла їх зупинити.

Лука. Рудик.

Біль пронизав груди, різкий, немилосердний, як ножем.

Я знала, що він більше не прийде мене рятувати.

Його більше немає.

Я згадала його очі, його голос, його руки, що завжди були такими теплими. Як він сміявся. Як витирали один один кров після сутичок, як сварилися, а потім не могли не миритися.

Він був поруч, завжди, і я…

Я так і не встигла сказати.

Як сильно я його…

Двері з гуркотом розчинилися.

Вони увійшли троє. Амбали, величезні, мов гори, з однаковими пустими очима й киями в руках.

— Що вам треба?! — прохрипіла я, намагаючись скинути з себе слабкість.

Один нахилився ближче.

— Залиши справу.

Його голос був спокійний, але від цього стало тільки моторошніше.

Я зустріла його погляд і відчула, як по спині пробігли мурахи.

— Я не можу, — прошепотіла я. — Це мій обов'язок.

Він повно посміхнувся.

— Подивімося, як довго ти так протримаєшся.

І він підняв киок.

Біль був. Глухий, рваний, тупий. Десь на межі свідомості.

Я знала, що мене били, але не відчувала цього.

Глухий звук удару, різкий ривок болю, наче десь далеко, не зі мною. Щось хруснуло, може, ребро, але яка різниця? Я була зараз не тут, десь у спогадах, алерозуміла що це не реальність і мене це вбивало.

Так я обіцяла забути. Так обіцяла почати нове життя.

Але я розумію що це самообман.

Я все одно мертва.

Тільки не фізично. Душею.

Бо його немає.

Рудик. Мій Рудик.

Світло, якого я вже не побачу. Голос, якого вже не почую.

Він був усім, що тримало мене в цьому світі.

А тепер його немає.

Я навіть не змогла попрощатися.

Мені не дали.

Я пам'ятаю, як мені сказали. Холодно. Сухо. Немов це якась статистика.

— Загинув.

Але як? Як таке можливо? Він же був зі мною ніби ще вчора. Сміявся. Пив каву. Він не міг просто… зникнути.

***

— Де він? Я хочу побачити.

— Не можна.

— Чому не можна?!

— Це не для твоїх очей.

***

Я тоді не зрозуміла.

А тепер розумію.

Його навіть не знайшли! Залишили одного. Як вони посміли?!

Я зціпила зуби, коли новий удар вп'явся в бік, але не зойкнула.

Бо що цей біль у порівнянні з тим, який розривав мене з середини?

Я пам'ятаю останній раз, коли торкалася його руки.

Він завжди був таким теплим. Завжди пахнув кокосом, кавою і трохи металом — той самий металевий значок на грудях, з його позивним.

«Тум».

Я носила його тепер замість нього.

Безглузда спроба повернути хоча б частинку.

На поличці в мене стояла рамка.

Його фото.

А на зап'ясті — браслет. Простий, чорний, шкіряний, з конюшиною.

Символ любові?

Зараз символболю!

Але його браслет.

Він ніколи його не знімав.

Ніколи.

Тоді, коли…

Я закусила губу.

Мені хотілося кричати.

Але я мовчала.

Бо якщо почну, не зможу зупинитися.

Його більше немає.

Але це неправда.

Бо він тут.

В мені.

У моєму серці.

У кожного вдиху.

У кожному кроці.

Кожен удар, який вони завдали мені, був ніщо в порівнянні з порожнечею, яка залишилася після нього.

Бо більше ніколи не буде його руки, що тримає мене.

Його голосу, що сміється.

Його очі, що дивляться так, як ніхто інший.

Його не буде.

Але він є.

Він завжди буде.

Бо я його пам'ятаю.

І якщо навіть ці покидьки доб'ють мене зараз,

Він буде чекати.

Там.

На іншій стороні.

Я заплющила очі.

І знову бачу його.

Я всміхнулася.

***

Я сиділа на холодній підлозі, відчуваючи, як липка кров повно стоїть по щоці. Вона змішувалася з потом, і затікала з куточка губи, і я відчула цей металевий присмак на язиці.

Голова паморочилася.

Я ледве розв'язала мотузки на зап'ястях — тонкі, грубі, вони вп'ялися в руки, залишивши глибокі сліди. Але мені було байдуже.

Я не могла дозволити собі впасти.

Не зараз.

Двері відчинилися.

Я стрімко впустила руки назад, зробила вигляд, що вони ще зв'язані, і завмерла.

Вони зайшли.

Той, що був найближче, посміхнувся — бридко, нахабно, так, що мене від цього вивертало.

Він опустився перед мною на коліно, повно провів пальцями по моїй руці.

— Ну що, лялько, ти така крихка… Як пташка.

Його рука пройшлася моїм плечем, спускаючись до футболки.

Бридке дихання обдало моє обличчя.

Ні.

НЕ ДОЗВОЛЮ.

Я різко вдарила його руками по вухах.

Він навіть не встиг зрозуміти, що сталося.

Тіло склалося навпіл, руки схопилися за голову, він упав.

— Що за?! — закричав другий, але я вже була на ногах.

Ще крок — і я бігла.

Третій спробував схопити мене за руку, але я вислизнула, розвернулася, і пекучий біль пронизав бік— він вдарив мене ліктем.

Я не зупинилася.

Ривок.

Стрибок через стіл.

Двері!

Я вирвалася в темний коридор.

Їхні кроки гриміли позаду, голоси злилися в кашу лайки та злості.

— Вона тікає!