Читати книгу - "Афера на двох, Ірен Кларк"

11

Ліна

 

Щойно за Олівером зачинилися двері, я зітхнула й відкинулася на спинку дивана. Тиша. Нарешті. Без запитань, без здивованих поглядів, без чоловічого басу з акцентом, який змушував мене нервово стискати пальці. Тиша, у якій можна розібратися зі своїми думками.

 

Я відчувала себе втомленою, виснаженою і, що найгірше, розгубленою. Здавалося б, логічно було б почуватися у безпеці, адже мене врятували. Але чомусь мій мозок не поспішав це приймати. Серце досі билося десь у горлі, немов я ще там, у розкішному особняку Громова, де від мене вимагали усмішок, покірності й підпису на шлюбних документах.

 

Я склала ноги під себе, потягнулася, але розслабитися не вдавалося. Мене переслідував образ Олівера. Його уважний погляд, з яким він намагався зрозуміти мене, його обережні формулювання, ніби він боявся сказати щось зайве. Він здавався хорошим. Але я не звикла довіряти хорошим.

 

І головне — чого він хоче?

 

Допомогти? Просто так? Люди не допомагають просто так, особливо такі, як він. У дорогих машинах, у стильних речах, з упевненістю у кожному русі. Він явно не з тих, кого можна зворушити жіночими сльозами або розповідями про складну долю. Він щось задумав.

 

Або…

 

Або він справді хороший?

 

Я пирхнула і закрила обличчя руками. Якщо я почну вірити в добрих чоловіків, то все — кінець, мені в психлікарню треба. Я ж сама бачила, як він дивився на мене сьогодні. Оцінююче. З ноткою зацікавлення, але й обережності. Як людина, яка ще не вирішила, у що вона вляпалася.

 

І нехай.

 

Я подивилася на вікно. За ним виблискували вогні міста. Десь там, у цій метушні, була я, але зовсім інша — Ліна Соколова, дочка впливового бізнесмена. Улюблена донечка, яка могла отримати все, що хотіла. Ресторани, брендовий одяг, дорогі вечірки. Я згадала, як колись сміялася з подругами, обговорюючи, на яких багатіїв ми “випадково” натрапимо цього вечора. Ми були молоді, впевнені в собі й вірили, що світ належить нам.

 

А тепер?

 

Я відкинула голову назад.

 

Тепер я — втікачка.

 

Без грошей, без плану, без навіть нормального одягу. Якщо Андрій справді так злий, як я думаю, він не зупиниться. Він може знайти мене будь-де. У нього є гроші, зв’язки, люди, яким достатньо кинути фото, щоб вони видивлялися мене в натовпі.

 

Що далі?

 

Мені треба зникнути. Назавжди.

 

Але як?

 

Я різко встала й підійшла до вікна.

 

Якщо чесно, план у мене був. Правда, дуже поганий. Дуже ризикований. І, можливо, божевільний.

 

Але він був.

 

Я вперше за довгий час усміхнулася.

 

Що ж, Олівере… Ти точно ще не зрозумів, у що вляпався.

 

 

План був простий. І жахливий.

 

Я мала зникнути. Повністю. Назавжди.

 

Що це означало?

 

Перше — змінити ім’я. Документи? Так, треба було дістати нові, і я знала, як це зробити. У мене були контакти, які ще могли залишитися вірними батькові. Звісно, після його арешту багато хто відвернувся, але були ті, хто ще пам’ятав, як він свого часу допоміг їм стати тими, ким вони є зараз. Я мала знайти когось, хто допоможе мені отримати інші папери.

 

Друге — змінити зовнішність. У Андрія є гроші й люди, які шукають мене за фото. Значить, я більше не можу бути Ліною Соколовою. Волосся треба фарбувати. Бажано в темний колір. Відрізати? Можливо, хоча мені було б шкода. Макіяж. Контактні лінзи. Інший стиль одягу. Все, що допоможе змінити впізнаваність.

 

Третє — дістати гроші.

 

І ось тут починалася найскладніша частина.

 

Раніше це не було проблемою. Коли тобі весь час на карту приходять тисячі доларів від тата, якого всі бояться, про фінансові труднощі навіть не думаєш. Але тепер у мене не було нічого. Всі рахунки заморожені, картки недоступні, а навіть якщо десь у банку залишилися гроші, я не могла їх зняти, бо Андрій одразу б дізнався про моє місцезнаходження.

 

У мене була тільки готівка, яку я витягнула з гаманця Андрія, коли тікала.

 

Тобто майже нічого.

 

І тут я згадала про Олівера.

 

Він явно не бідував. Його машина, квартира, стиль одягу говорили самі за себе. А ще його впевненість. Він поводився, як людина, яка звикла контролювати ситуацію.

 

Чи можу я скористатися цим?

 

Я закусила губу.

 

Якщо він такий благородний, як хоче здаватися, то можна спробувати попросити в нього допомоги. Але з іншого боку, я не хотіла бути жебрачкою. Я не та, хто благатиме про прихисток.

 

Ні.

 

Треба діяти інакше.

 

Я могла спробувати зачарувати його. Трошки кокетства, трохи гри, трохи сліз на потрібних моментах — і вуаля, чоловік уже готовий допомогти. Я бачила, як він дивився на мене. Він намагався цього не показувати, але його очі говорили самі за себе.

 

Або інший варіант — знайти спосіб заробити самостійно.

 

Колись я допомагала батькові з його схемами. Він називав це “родинним бізнесом”, і хоча я ніколи не займалася аферами напряму, у мене були навички. Я знала, як підробити документи, як створити легенду, як змусити людей повірити в те, що їм вигідно вірити.

 

Я могла знайти багатого дурня і провернути якусь невеличку аферу.

 

Але для цього потрібен був стартовий капітал.

 

Тож повертаємося до першого варіанту.

 

Я зітхнула й подивилася на годинник.

 

Олівер поїхав у клуб, і я поняття не мала, коли він повернеться. Але я знала одне — мені треба було використати цей шанс.

 

Я мала залишитися тут хоча б на кілька днів.

 

А потім — діяти.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍