Читати книгу - "Афера на двох, Ірен Кларк"

Олівер

Якщо хтось кілька років тому сказав би мені, що я житиму в Україні, працюватиму над власною компанією з кібербезпеки, а головне — що кохатиму жінку, яка одного разу влетіла в мою машину у весільній сукні, я б подумав, що це якась грьобана казка.

Але ось я тут.

Стою посеред старовинного парку, тримаю в кишені обручку і відчуваю, як серце вистукує шалений ритм.

Це смішно.

Я пережив погоні, перестрілки, майже помирав на чужому континенті, і жодного разу не відчував такого безумного страху, як зараз.

Можливо, тому що зараз мені є що втрачати.

Ліна змінила все.

Вона зруйнувала мій ідеально спланований світ так само, як без вагань зламала замок на дверях моєї квартири тієї ночі.

І я навіть не злився.

Бо коли я побачив її тоді на кухні в моїй футболці, я зрозумів, що вже не уявляю свого життя без неї.

Вона була всім: хаосом і спокоєм, небезпекою і затишком, бурею і тихою гаванню.

І ось тепер я стояв тут, нервово стискаючи в пальцях коробочку з каблучкою, думаючи, як саме запитати, чи погодиться вона провести зі мною решту життя.

І тут вона з’явилася.

Як завжди — яскрава, непередбачувана, така ж шаленна, як у день нашого знайомства.

— Олівере, чому ти виглядаєш так, ніби зібрався пограбувати банк? — підколола вона, підходячи ближче.

Я глибоко вдихнув, змусив себе розслабитися й усміхнувся.

— Ліно…

— Що? — вона примружилася.

Я опустився на одне коліно.

Вона завмерла.

На її обличчі відбилося щире здивування, яке повільно змінювалося на щось інше — тепле, ніжне, глибоке.

— Ліно, ти знаєш, я не з тих, хто гарно говорить, — я ковтнув повітря, бо від її погляду мені знову збивалося дихання. — Але ти зробила неможливе. Влізла в моє життя, перевернула все догори дриґом і примусила мене зрозуміти, що я вже не хочу жити без цього хаосу.

Її губи здригнулися.

— Це пропозиція, містере Хакере?

Я усміхнувся.

— Це спроба пояснити, що, якби ти не з’явилася в моєму житті, воно було б до біса нудним.

Я відкрив коробочку, показуючи їй каблучку.

— Тож, Ліно, ти вийдеш за мене?

Вона дивилася на мене мовчки.

Довго.

Занадто довго.

Мої долоні спітніли.

А потім вона широко усміхнулася, опустилася поруч, торкнулася мого обличчя й тихо прошепотіла:

— Так.

Я видихнув.

А потім, усміхаючись, прошепотів:

— Сподіваюся, з цього весілля ти не збираєшся тікати.

Вона хихикнула, потім схопила мене за комір куртки, притягнула до себе й поцілувала так, що я остаточно забув, як дихати.

І знаєте що?

Навіть якби вона й утекла з весілля, я все одно знайшов би її.

Бо вона була моєю.

І завжди буде.

Кінець