Читати книгу - "Метаморфози"

class="v">Й рівно віддалені поміж собою Години стояли.

Там — і Весна молода у вінку з різнобарвного квіту,

Літо — за нею, без одягу, горде вагомим колоссям,

Далі — забризкана гроном розчавленим Осінь рудава,

/30/ Врешті — Зима крижана, розкуйовджена, сивоволоса.

Феб же з престолу свого, всевидющим помітивши оком

Хлопця, що наче завмер, оглядаючи речі незвичні, —

«Що привело тебе, — каже, — сюди, до моєї палати,

Люба дитино моя, — ти ж бо син таки мій, Фаетоне?»

Той йому в відповідь: «Світоче спільний великого світу,

Батьку мій, Фебе, — якщо дозволяєш себе йменувати

Батьком моїм і якщо не вдалась до обману Клімена, —

Знак якийсь, отче, подай, щоб ніхто вже мене не вагався

Віттю твоєю назвать, хай не їсть мого серця підозра!»

/40/ Мовив, а батько з ясного чола відкладає проміння,

Свій злотосяйний вінок, і велить підійти Фаетону.

Сина обнявши, сказав: «Не такий ти, щоб я завагався

Визнати батьком себе, не збрехала про рід твій Клімена.

Та, щоб і ти не вагавсь, — я твоє найпалкіше бажання

Сповнити нині ж готов; і як бог присягаюсь рікою,

Що в підземеллі пливе{72}, недосяжна для нашого зору!»

Щойно промовив, а той колісниці вже просить у батька,

Щоб хоча протягом дня крилоногими правити кіньми.

Феб обіцянку прокляв, головою похитує скрушно.

/50/ «Сину мій, — каже, — слова мої після такого прохання —

Це нерозважність сама. О, якби-то присягу зламати

Можна було! Я тобі лише в тім, лише в тім би відмовив!

Тільки відраджувать можу тепер: не тобі, Фаетоне,

Брати повіддя до рук — понад сили твої, ще незрілі,

Був би обов’язок цей, бо ж і вік твій ще майже дитинний.

Вмій, коли смертний, триматись землі. У своїх пориваннях

Ти несвідомо того забажав, що й богам неприступне,

Хоч і безсмертні вони. Похвалятися будь-кому можна,

Та, окрім мене, ніхто на вогненній моїй колісниці

/60/ Встояти, сину, б не зміг. Сам Олімпу широкого владар,

Хоч блискавиці страшні громовою правицею мече,

Коней не втримає тих. А з Юпітером хто б міг рівнятись?

Спершу — дорога стрімка. Навіть зранку незморені коні

Ледве долають її; посередині неба — найвища.

Лячно буває й мені, коли звідти скеровую погляд

На суходоли й моря — наче дух перехоплює в грудях.

Далі — дорога йде вниз, тут порив гальмувати потрібно.

Часто й Тетіс{73}, назустріч мені посилаючи хвилю,

В страху буває, щоб я стрімголов не зваливсь у безодню.

/70/ Зваж і на те, що, всякчас обертаючись, небо кулясте

Втягує навіть високі зірки у кружляння шалене.

Мчу проти руху того, не корюсь течії супротивній,

Так і зринаю щомиті навстріч крутежу вихровому.

Став ти на повіз, скажім… Ну а далі? Чи зможеш промчати

Всупереч ходу небес, чи долатимеш їх обертання?

Може, в уяві своїй ти гаї там розлогі побачиш,

Пишні оселі богів та святині, дарами багаті?

Там — небезпеки, там образи звірів{74} на кожному кроці.

Хоч не зіб'єшся з путі й манівцями блукати не будеш,

/80/ Мусиш, проте, на Тельця, що рогами грозить, прямувати,

На фессалійця Стрільця і на Лева, що вишкірив пащу;

На Скорпіона, що лапи криві розпрямлятиме грізно,

Й Рака, що клешні на тебе зніматиме з іншого боку.

Врешті, й до коней моїх запальних підступитись нелегко:

Бистрий раз по раз вогонь із грудей видихають крізь ніздрі,

В шалі на дибки стають, — навіть я, напинаючи віжки,

Ледве що стримую їх, коли шию круту вигинають.

Отже, забудь про бажання своє, поки можна ще, сину,

Хай не караюсь, що сам тебе звів подарунком зі світу.

/90/ Впевнитись хочеш у тім, що з моєї ти зроджений крові,

Доказу певного ждеш? А той страх мій — хіба ж то не доказ?

Хто ж, як не батько, за сина тремтить? Зазирни мені в вічі,

Глянь на обличчя… А ще якби в груди мої ти на мить хоч

Зором сягнути здолав — хвилювання б моє там помітив.

Бачиш довколишній світ? З усього навкруги, чим багаті

Землі його, і повітря, й моря — вибирай, собі, сину,

Що до вподоби тобі — і, повір, не відмовлю ні в чому.

Тільки від того відмовсь одного, що не честю, а радше

Карою треба назвать… Хочеш кари собі, Фаетоне?

/100/ Годі вже шию мою обвивать, нетямущий, руками:

Дам тобі, що обіцяв, присягнувши на води стігійські,

Сумніви, сину, відкинь, побажай тільки щось розумніше».

Так умовляв юнака, Фаетон же стояв на своєму,

Слів його ніби й не чув, одного вимагав — колісниці.

Все перепробував Феб, і нарешті — веде свого сина

До колісниці високої, витвору бога Вулкана.

Золотом сяяли дишель і вісь, золотились обіддя,

Спиці ж одна побіч одної сріблом ряхтіли промінно.

На хомутах, відбиваючи гранями Фебове сяйво,

/110/ Ряд самоцвітів палав, мерехтіли прозорі топази.

Поки те диво хоробрий юнак Фаетон оглядає,

Схід зарум'янився вмить. Од сну стрепенувшись, Аврора

Двері багряні палат, що трояндами встелені рясно,

Враз відчиняє. Зникають зірки: їх загони тремтливі

Люцифер{75} гонить, останнім лишаючи варту небесну.

Бачить Титан зарожевлений світ і ледве що видні

Зблідлого місяця кволі ріжки, що мов танули в небі,

Й Горам{76} проворним велить рисаків запрягати негайно.

Не забарились богині швидкі: вже із стаєнь високих