Читати книгу - "Ніжна дівчинка мільйонера, Кіті Лав"

8.2 Олег попереджає...

Олег.

Я мовчки вів машину, раз у раз зиркаючи на Настю. Вона сиділа поряд, її руки лежали на колінах, а в очах ще тлів відгомін пережитих емоцій. Від удару Віки на її щоці залишився ледь помітний слід, і від цього мене розривало зсередини. Я стискав кермо так сильно, що аж побіліли пальці.

Я не мав права допустити цього. Чорт забирай, я повинен був краще подбати про неї. Якого біса я залишив її саму серед цих людей? Як я міг не помітити Віку раніше? Знав же, що вона ніколи не прощає так просто.

Злість розпалювала мене все сильніше, але ще більше я картав себе за власну легковажність. Настя не заслужила такого. Вона не мала чути тих образливих слів, не мала відчувати приниження перед гостями.

Я перевів погляд на неї. Вона відчула мій погляд і повернула голову, усміхнувшись куточками губ.

— Все добре, Олеже, — сказала вона тихо, ніби відчувала, що коїться в мені.

Я ледь чутно вилаявся й зітхнув.

— Ні, не добре, — відповів я твердо. — Я не мав права залишати тебе саму. І тим більше дозволити Віці навіть наблизитися до тебе.

Настя похитала головою й обережно торкнулася моєї руки.

— Вона просто була зла. Але це в минулому. Я не хочу, щоб ти через це переживав. Давай забудемо про це.

— Гаразд. Не будемо більше згадувати про неї. Віки в нашому житті не існує, — сказав я, дивлячись їй у вічі.

Вона кивнула, і я побачив у її погляді довіру. Це трохи вгамувало мій гнів.

Я стиснув кермо сильніше і прибавив газу. Попереду був наш дім. Наш спокій. І я зроблю все, щоб більше ніхто й ніщо не затьмарювало її щастя.

Я лежав у ліжку, дивлячись у стелю, і не міг заснути. Настя мирно спала поряд, її подих був рівним і спокійним. Я обережно провів пальцями по її волоссю, намагаючись вгамувати власні думки, але всередині мене все ще кипів гнів.

Віка перейшла межу. Я міг пробачити їй скандали, могла ображати мене, казати що завгодно, але вона торкнулася Насті. Вдарила її. Це було непростимо.

Я тихо підвівся, щоб не розбудити кохану, і вийшов у вітальню. Налив собі віскі, але навіть не зробив ковтка – думки крутилися навколо одного: Віка повинна зрозуміти, що їй більше не місце в моєму житті.

Я дістав телефон і, не вагаючись, набрав її номер. Вона відповіла після кількох гудків:

— Олег? Навіщо ти дзвониш? — у її голосі ще відчувалася напруженість після вечірки.

— Нам треба зустрітися, — сказав я холодно.

— Це через неї, так? — Віка гірко засміялася. — Ти серйозно захищатимеш цю...

— Обережно, Віко, — перебив я, стискаючи телефон. — Ми зустрінемося завтра. І я скажу тобі все, що маю сказати.

Я почув її сердите зітхання, але вона погодилася.

Я поклав телефон і на мить заплющив очі. Завтра я поставлю крапку в цій історії. Настя більше ніколи не повинна відчувати страх чи біль через моє минуле.

Я повернувся до спальні, ліг поруч із нею і, вперше за весь вечір, відчув полегшення

Я приїхав у кафе трохи раніше й обрав столик у затишному кутку. Замовив чорну каву й задумливо дивився у вікно, згадуючи вчорашній вечір. Злість трохи вщухла, але бажання поставити крапку в цій історії не зникло.

Коли двері відчинилися, я одразу її побачив. Віка заходила впевненою ходою, красиво вдягнена – темно-синя сукня підкреслювала її фігуру, волосся ідеально вкладене, макіяж бездоганний. Вона виглядала так, наче це побачення, а не розмова, яку я збирався з нею провести.

Я мимоволі нахмурився. Чого вона хоче цим досягти?

— Привіт, Олежику, — промовила вона з усмішкою й сіла навпроти, недбало перекинувши ногу на ногу.

— Віка, — відповів я сухо, не підтримуючи її легковажного настрою.

Вона зробила вигляд, що не помітила моєї напруги, і, обернувшись до офіціанта, замовила собі каву з вершками. Потім нахилилася ближче, ніби ми знову були тією парою, що колись зустрічалася.

— Як справи? — запитала вона ледь грайливо.

Я стиснув пальці на чашці.

— Ми тут не для того, щоб базікати, Віко. Я сказав, що хочу поговорити про вчорашнє.

Вона закотила очі й театрально зітхнула.

— Ой, тільки не починай. Ну, було й було. Випила трохи зайвого, емоції взяли гору. Це не варте такої уваги, — відмахнулася вона.

Я нахилився ближче, щоб вона відчула серйозність моїх слів.

— Це варте уваги. Ти вдарила мою дівчину.

Віка стиснула губи, а потім раптом усміхнулася.

— Дівчину, значить? — віка театрально зітхнула й відкинулася на спинку стільця. - Олеже, а ти справді закохався в неї, так? Прямо так, що готовий через неї воювати зі мною?

— Я не воюю, Віко. Я ставлю крапку. Ти більше не втручатимешся в моє життя і не підходитимеш до Насті.

Вона примружила очі, в її погляді промайнуло щось схоже на цікавість.

— А якщо я не погоджуся?

Я подивився прямо їй в очі й спокійно, але твердо відповів:

— Тоді ти втратиш і залишки моєї поваги.

Між нами зависла тиша. Потім Віка раптом усміхнулася ще ширше й засміялася.

— Ох, Олеже… Якби ти колись так за мене боровся…

Раптом Віка схилилася ближче й поклала свою долоню на мою руку. Її пальці були теплими, легкими, ніби вона хотіла щось сказати, але не знала, як.

Я здивовано глянув на неї. У її очах не було звичної різкості чи злості — лише якийсь дивний блиск, змішаний із втомою.

— Олеже… — тихо сказала вона. — Ти ж знаєш, що я не просто так зірвалася тоді. Мені було боляче…

Я відсторонив руку, не зводячи з неї погляду.

— Це не дає тобі права ображати Настю.

Віка стиснула губи, а потім зітхнула й відвела погляд.

— Знаєш, я ж ніколи не вірила, що ти мене любив. Ти був зі мною, бо так було правильно, зручно… Але тепер я бачу, що ти справді кохаєш її.

Я мовчав.

Віка нервово покрутила ложечку в чашці, потім підняла на мене погляд і раптом тихо усміхнулася.

— Добре, Олеже. Я залишу вас у спокої. Але… — вона нахилилася трохи ближче. — Якщо колись захочеш поговорити, просто поговорити, без злості — я буду не проти.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍