Читати книгу - "Доброчесність і Порок, Anael Crow"

            Але навіть це страшне, як здавалося сестрі Агаті, слово, не справило на її нову знайому жодного враження. Та продовжувала уминати за обидві щоки, витираючи замащені губи окрайцем м'якого хліба.

            –  Відлучення не лякає мене, сестро, –  відповіла вона. – Я оформилася за всіма правилами. – І, як свідчення власної правдивості, демонструю вам ось це, – знову витягнувши зім’ятий жовтий листок із реєстраційним номером, вона поклала його на стіл перед черницею.

            Проте Агата не здавалася:

            – Працюючи на славу Господа, ми демонструємо нашу потрібність суспільству. Generosus animos labor nutrit (Праця живить благородні серця)[14]. Ніхто не знає, що йому судилося, тож, можливо, Отець Небесний дає нам можливість спробувати себе в чомусь іншому. Чому б вам не виступити перед сиротами?

            – Перед сиротами? – вирячила очі жебрачка.

            – Номер 1040!

            Кинувши в тарілку недоїдений хліб, стара схвильовано забурмотіла:

            – Це мій! Мій номер! Прошу вас, сестро, не йдіть. Дочекайтеся мого повернення. Мені здається, ми не договорили.... Я – літня людина, мені треба комусь облегшити душу. Не сердьтеся на мене. Прошу, зачекайте кілька хвилин, і ми продовжимо. В одному ви маєте рацію: нині кожен мріє жебракувати!

            Запевнившись обіцянкою, стара жваво схопилася зі стільця і кинулася у кухню.

Залишившись одна, Агата доїла обід із власної тарілки і склала срібне столове приладдя хрестоподібно, як завжди робила наприкінці трапези.

            Нині кожен мріє жебракувати… Але який у цьому сенс? Можна було б припустити, що розумом людей оволоділа лінь. Та, певно, то був такий її різновид, який не належав до смертних гріхів, а лише до вад душі.

            Сестра глянула на годинник, що висів на стіні. Минула майже година, а restauro все ще не був переповненим. Агата мимоволі відчула гордість за весь людський рід: зборовши Нечистого, людство досягло небувалої висоти самосвідомості, ставлячи ідеали суспільства, його благо, набагато вище за власну потребу у відпочинку та потягу до лінощів. Адже сказано: Творець відпочивав на шостий день, а найзавзятіші Його служителі працюють без вихідних. Чому ж стара твердить, що кожен нині намагається отримати ліцензію?

            Агата кинула співчутливий погляд на двері кухні: бідолашна! Вона дозволила спокусі здолати себе. Думки черниці крутилися виром, поки вона намагалася придумати, як уберегти нещасну від Господньої кари. Нарешті, вона дійшла єдиного висновку: слово – ось її зброя! Господь нагородив її червоним капором саме для того, щоб вона вказувала праведний шлях усім, хто мав необережність збитися з нього. І якщо їй вдасться переконати свою нову знайому відкинути злиденність і служити суспільству так, як вона робила це раніше, тоді...

            Прозора постать вийшла з кухні, просочившись крізь зачинені двері, і попрямувала до столу. Відсунувши стілець, «цариця Савська» гепнулась на сидіння і награно підперла гостре підборіддя долонею.

            – Так на чому ми зупинилися? – як нічого й не було, проворкотіла вона. – Ах, так. Нині кожен мріє стати жебраком, вважаючи це вінцем земних справ. І, якби це не було так буденно, напевно, я теж захоплювалася б власним жеребом. Але я не захоплююся, я приймаю його як належне.

            – Ви померли! – здивовано вигукнула сестра Агата.

            – Ви здивовані? – брови співрозмовниці підскочили вгору. – Дитинко, ви зовсім не розумієтеся на житті Міста. Ви розмірковуєте про звичайнісінькі речі так відсторонено, наче ваше коріння не тут, – і більш поблажливо додала: – Але сестрі Ордена Святої Філомени, це, мабуть, можна пробачити.

            – Але ж ви померли! – не вгавала Агата, все ще не здатна опанувати себе.

            – Ну то й що? Не через страх  – смерть не страшна, це життя нас невпинно жалить ...[15]

            – Але кілька хвилин тому ви були живі!

            – Звичайно, була,  – і, прикривши рота долонею, прошепотіла: – А ви думаєте, в чанах  тушкується ягнятинка? Авжеж ні!

            Відсахнувшись, Агата широко розплющила очі.

            – От ви, наприклад, говорите про користь праці та шкоду ледарства. Нібито ми, жебраки, множимося, але не приносимо жодної користі суспільству. Тоді, дозвольте запитати вас, хто годує  Місто?! –  І вона здійняла руки до неба, намагаючись обійняти його. – Хто постачає йому м'ясо?! З цього погляду ми, звичайні волоцюги, приносимо ще й яку користь! І сите  життя, яке нам гарантують перед цією жертвою, – ні що інше, як нагорода за неї.

            То був апофеоз.

            Перекинувши стілець, Агата зірвалася з місця і вибігла геть із кав’ярні. Спершись об одвірок, вона віддала весь  вміст шлунка під ноги Спасителеві, що простягав комусь круглий буханець.

            – Ви повинні поводитися гідно! Ви ж сестра шановного Ордену! – примарна дама знову стояла перед нею, морщачи ніс і несхвально дивлячись на черницю.

            – Вбивство чи самогубство – гріх в очах Господа, – видавила з себе Агата.

            – Дурниці! – заперечив привид. – Порок, причина гріха, переможений на всій Землі!

            – Але ж ви вбили себе чи дозволили вбити комусь іншому!

            – А ви думаєте, що Ісус, ваш Небесний Обручник, не знав, на що Його прирікають? Варто було Йому  лише поскаржитися Всевишньому Отцю, і той позбавив би Його мук на хресті. Але Він цього не зробив. Він прийняв смерть свідомо, нею спокутувавши людські гріхи. Але ж Він міг, міг її уникнути! У чому ж ви маєте нахабство звинувачувати мене? Хіба я не послужила суспільству так само, вирішивши віддати своє життя заради благополуччя багатьох? Я вчинила так, як і Він. Як і Він!  

             По дорозі на Замкову гору Агату нудило. На кожній зупинці вона блювала жовчю, і радо вітала страждання, які терпіла. Бо саме вони позбавляли її залишків проковтнутої нечистої їжі і мук совісті.