Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

кліток, в яких жив різнобарвний пухнастий молодняк.

— Сірий — дуже гарний і майже ручний! — привітно сказав він старому, котрий нахилився до середньої клітки.

Відчинив дверцята, засунув усередину руку і, схопивши за вуха молоденького сірого кролика, витягнув його на світ Божий. Показав клієнту.

Дивно, але старий навіть не захотів його погладити. Просто хитнув головою, показуючи, що кролик йому не подобається. Присів навпочіпки, розглядаючи інших тваринок.

— А там що? — спитав, тицьнувши рукою на клітку, в якій мешкав чорний кролик.

— Там — старий кролик! — Клаудіюс думав, що після слова «старий» інтерес до цієї клітки в клієнта щезне.

Але дідуган підійшов, нахилився, зазирнув усередину. Сів навпочіпки, продовжуючи уважно розглядати Інґриду.

Клаудіюс занервував.

— Він, тобто вона — дуже стара, — повторив він. — Скоро помре, тому ми її сюди відселили...

Старий із розумінням закивав. Підвівся на ноги.

— Скільки коштує? — спитав він.

— Як усі, — відповів Клаудіюс. — Двадцять фунтів!

— Чому «як усі»? — стариган підняв зіщулений, недобрий погляд на продавця кроликів. — Він має коштувати менше!

У Клаудіюса з’явилася надія на вдалий результат справи.

— Ні, ціна всіх кроликів однакова! Так господар сказав.

— Ну так, — раптом погодився старий. — Старий кролик прожив більше за молодих, чому він має коштувати дешевше?.. Гаразд.

— Що гаразд? — злякався Клаудіюс.

— Купую!

Почуття відчаю охопило Клаудіюса. Охопило і паралізувало. Як це? Навіщо старому чорний кролик? Треба його відво­лікти!

— А ви звідкіля? — спитав він якомога ввічливіше.

— Я? — здивувався запитанню дідок. — Я з Вітстебля.

Це колишнє рибальське село Клаудіюс знав, автобус із Марґейта якраз перед Вітстеблем звертав на Кентербері.

— А раніше? — поцікавився Клаудіюс, намагаючись забалакати старого і змусити забути, навіщо він сюди прийшов, і готуючись розповісти відвідувачу, що сам він, Клаудіюс, із Литви, з Мажейкяя, але вже пожив і в Лондоні, і біля Ішера в графстві Суррей.

— До того? — перепитав старий. — До того я жив у Лондоні.

— А до Лондона? — не вгамовувався Клаудіюс, намагаючись докопатися до коріння цього старого, до його справжньої батьківщини. — Ви, мабуть, довго жили в Лондоні! Бо так добре говорите англійською!

Очі старого округлилися. Він подивився на Клаудіюса згори вниз, хоча зростом вони відрізнялися мало.

— Я народився в Лондоні! — заявив він голосно. — Я ан­глієць!

Клаудіюс перелякався. Йому здалося, що стариган ось-ось його вдарить!

— Я візьму цього чорного! — твердо заявив старий, кивнувши на клітку з Інґридою.

— Зачекайте хвилинку! Я зараз! — промимрив Клаудіюс і вибіг назовні.

Заскочив до будинку, постукав у двері кабінету поляка. Звідти тиша. Спробував відчинити, але вони були замкнені на ключ. З дверей сусідньої кімнатки на шум визирнула Міра.

— А де Пйотр? — спитав її Клаудіюс.

— Він пішов у справах! Через годину буде. Давай кудись увечері підемо?

— Можливо, — сказав їй у вічі Клаудіюс із надією. — Міро, там старий англієць хоче старого кролика купити!

— То продай! — не зрозуміла вона. — Чи він хоче знижку?

Клаудіюс заперечно похитав головою. Пояснювати Мірі про свої з цим кроликом взаємини йому не хотілося.

— А Беатріс де?

Міра напружилася. Показала рукою собі за спину.

— Можеш кілька хвилин не заходити? — попросив Клаудіюс.

Міра закопилила губки, але кивнула. Вийшла з пройми дверей у коридор.

Клаудіюс зустрівся поглядом із Інґридою. Вона сиділа за столом. Перед нею над чайним горнятком здіймалася пара. Праворуч — відкритий лептоп.

— Послухай, Беа, — заторохтів він. — Там старий-англієць хоче Інґриду купити! Треба щось зробити!

Інґрида зареготала.

— Ех, тобі не щастить! Вже другу втрачаєш! Що ж робити? Доведеться продавати! — вона явно знущалася над ним.

— Ти подумай, навіщо йому старий кролик? — продовжив Клаудіюс. — Цей старий сам скоро помре! Мені здається...

— Що тобі здається?

Клаудіюс тягнув час, він відчував, що його слова викличуть у Інґриди новий напад сміху.

— Мені здається, він просто хоче його з’їсти, кролика!

Інґрида справді зареготала. Голосно й дзвінко.

— Дурень ти! — кинула йому весело. — Якби він хотів його з’їсти, то не купував би клітку!

— А він що, клітку купив?

— Ага, вона вже в його машині! — Інґрида підвелася, підійшла до вікна і вказала поглядом на фіолетову «вольво».

Клаудіюс збагнув, що програв. Не прощаючись, він вийшов у коридор. На ходу кивнув Мірі, мовляв, повертайся!

Фіолетова «вольво» виїхала, везучи в багажнику клітку з чорним кроликом. Клаудіюс відпровадив машину поглядом і залишився стояти біля воріт під байдужим, яскравим і зовсім не теплим англійським квітневим сонцем. Тепер він сам собі здавався смішним, кумедним і дурним. Він уявляв собі, що тепер думає про нього Інґрида, що думає про нього цей старий англієць, навіть не здогадуючись, що він — перший англієць, із котрим за весь час свого перебування в цьому Королівстві розмовляв Клаудіюс.

«Добре, що стільки місяців вдавалося тут жити, не стикаючись з ними, з англійцями!» — подумав Клаудіюс і, обернувшись обличчям до сонця, заплющив очі.

В очах збиралися сльози образи.

Розділ 105. Фарбус. Норд-Па-де-Кале

Із кожним днем Андрюс помічав за Барборою все нові маленькі дивацтва і, певна річ, розумів, що причиною їхньої появи була вагітність. Він чув, що вагітні жінки дуже дратівливі та неуважні, що у них миттєво змінюється настрій, і відстань від сміху до сліз може вимірюватися секундами. Барбі тільки підтверджувала все це, але водночас залишалася колишньою собою, здатною в присутності старого бути уважною, ввічливою та жвавою. Однак час від часу жінка поверталася в спальню і довго споглядала на здичавілий, зарослий сад. Іноді зітхала, задивляючись у вікно, й Андрюс розумів, що її засмучує. Занедбаність. Вона згадувала хутір бабусі, згадувала, що там, біля Преная, де на узліссі стоїть хутір, за яким немає кому тепер доглядати, стоять поруч ще два таких же порожніх і нічийних. І якщо сусідські хутори не чинили опору наступу лісу — там кущі й ялинки виросли вже між будинками та коморами, заповнюючи собою потихеньку простір дворів, то їхній хутір ще «боровся» за право вважатися не покинутим, а «замороженим» на час. Вони з мамою останнього разу приїжджали туди восени, в жовтні. Заходили в холодний неопалений будинок. Пили чай. А потім брали сокири і рубали кущі та пагіння, що наповзали з лісу на їхню землю. Дві жінки з сокирами в руках виглядали, мабуть, дуже дивно, але за ними не було кому спостерігати, крім птахів, що сиділи на гілках ближніх до