Читати книгу - "Маятник Фуко"

не мав, звідкіля він узявся хоча всі знали його з вигляду. Хтось сказав, що треба знайти сержанта карабінерів, аби той його пристрелив, і кінець.

Почали шукати сержанта, а тоді надійшла якась пані й назвалася любителькою тварин. У мене шестеро котів, сказала вона. До чого тут коти, сказав Бельбо, це собака, він здихає, а я поспішаю. Собака чи кіт, однаково треба мати трохи серця, сказала пані. Ніякого сержанта, треба знайти когось із товариства охорони тварин або з лікарні в сусідньому селі, може, собаку вдасться врятувати.

Сонце немилосердно пекло Бельбо, Лоренцу, машину, собаку та цілу юрбу, не збираючись заходити. Бельбо мав відчуття, ніби він у трусах вийшов на вулицю і ніяк не може прокинутися, пані не відступала, сержанта годі було знайти, собака далі стікав кров’ю, важко дихаючи і видаючи жалібні звуки. Як він скавучить, сказав Бельбо, а пані говорила, авжеж, авжеж, що ж йому ще робити, він же мучиться, бідний песик, ви не могли їхати обережніше? Село переживало демографічний вибух, Бельбо, Лоренца і пес стали головним видовищем цієї сумної неділі. Підійшла якась дівчинка з морозивом і запитала, чи вони часом не ті люди з телебачення, які організовують конкурс Міс Ліґурійських Апеннін, Бельбо відповів, що якщо вона негайно не піде звідси, він зробить з нею те саме, що й із собакою, дівчинка розрюмсалася. Прийшов дільничний лікар і сказав, що ця дівчинка — його донька, і Бельбо не знає, з ким має справу. Вони квапливо представилися один одному й обмінялися перепрошеннями, під час чого виявилося, що лікар опублікував свій Щоденник сільського лікаря у знаменитому міланському видавництві «Мануціо». Бельбо піймався у пастку і сказав, що він magna pars[268] цього видавництва, тепер лікар забажав, щоб він і Лоренца зупинилися у нього на вечерю, Лоренца нервувалася і штовхала його ліктем під ребра, ну от, тепер ми опинимося на сторінках газет, дияволічні коханці, ти не міг тримати язика за зубами?

Сонце все ще стояло високо, а дзвони дзвонили на вечірню (ми в Крайземній Туле, коментував Бельбо крізь зуби, сонце стоїть упродовж шести місяців, від півночі до півночі, а в мене скінчилися сигарети), собака продовжував страждати і ніхто більше не звертав на нього уваги, Лоренца скаржилася на приступ астми, у Бельбо майже не залишалося сумнівів, що всесвіт був помилкою Деміурга. Врешті він здогадався запропонувати, що вони машиною поїдуть за допомогою до найближчого містечка. Звіролюбна пані погодилася) хай їдуть і швидко повертаються, вона довіряла добродієві, який працює у видавництві, що публікує поезію, вона сама в захопленні під Маріно Моретті.

Від’їхавши, Бельбо цинічно проминув найближче містечко, Лоренца проклинала всіх тварин, якими Господь зневажив землю від першого до п’ятого дня включно, Бельбо погодився з нею, але пішов далі і скритикував діло шостого дня також, а може, навіть і відпочинок сьомого, вважаючи цю неділю найзлощаснішою у своєму житті.

Вони почали переїзд через Апенніни і, хоча на картах він виглядав легким, витратили на нього чимало годин, проскочили повз Боббіо і надвечір прибули до П’яченци. Бельбо був утомлений, він хотів побути з Лоренцою принаймні під час вечері й замовив подвійний номер у єдиному готелі поблизу вокзалу, бо тільки там були вільні місця. Коли вони піднялися нагору, Лоренца сказала, що в такому місці вона не спатиме. Бельбо сказав, що вони знайдуть щось інше, нехай лиш вона дасть йому трохи часу, аби зійти до бару й випити мартіні. Він знайшов там лише коньяк вітчизняного виробництва, а коли повернувся до номера, Лоренци не було. Він пішов до рецепції розпитати про неї і знайшов записку: «Коханий, я виявила чудовий потяг до Мілану. Я від’їжджаю. Побачимося на тижні».

Бельбо побіг на вокзал, колія була вже порожня. Наче у вестерні.

Бельбо заночував у П’яченці. Він шукав якогось детективного роману, але навіть кіоск на вокзалі був зачинений. У готелі він знайшов лише часопис Туристичного Клубу.

На його лихо, у часописі була стаття про перевали в Апеннінах, які вони щойно переїхали. У його спогадах — побляклих, наче вся ця історія трапилася з ним дуже давно — то була посушлива, спалена сонцем, укрита пилюкою, всипана камінням земля. На лискучих сторінках часопису це була країна мрій, до якої варто було повернутися навіть пішки, щоб знову мати змогу насолоджуватися, крок за кроком, її краєвидами. Острови Самоа Конопляного Джима.

Чи можливо, щоб людина помчала назустріч своїй згубі лише тому, що переїхала собаку? Одначе саме так і трапилось. Тієї ночі у П’яченці Бельбо дійшов висновку, що повернувшись до Плану, він не зазнає дальших поразок, адже тут лише він вирішуватиме, хто, як і коли.

І, либонь, саме того вечора він поклав собі помститися Альє, хай навіть не цілком розуміючи, чому і заради чого. Він задумав увести Альє без його відома у План. З іншого боку, йому завжди було властиво домагатися реваншів, єдиним свідком яких буде він сам. Не через сором, а через недовіру до чужих свідчень. Нишком помістивши Альє у План, можна буде скасувати його, він розтане в димі, наче ґніт свічки. Він стане таким самим нереальним, як і тамплієри Провену, розенкройцери і сам Бельбо.

Це повинно бути неважко, думав Бельбо: ми зменшили до потрібних нам розмірів Бекона і Наполеона, чому б не зменшити й Альє? Ми пошлемо і його у пошуки за Картою. Я позбувся Арденті та спогаду про нього, помістивши його у вигадку, ліпшу від його вигадки. Те саме трапиться й з Альє.

Гадаю, він вірив у це поважно, адже несповнене бажання всесильне. Його файл закінчувався — по-іншому й не могло бути — неодмінною цитатою всіх тих, хто зазнав поразки від життя: Bin ich ein Gott[269]?

108

Чиї приховані впливи діють через пресу, через усі революційні рухи навколо нас? Чи справді у світі діють численні Влади? Чи, може, існує єдина Влада, група, яка керує всіма іншими, гурт Справжніх Утаємничених?

(Nesta Webster, Secret Societies and Subversive Movements, London, Boswell, 1924, p. 348)

Можливо, він забув би про свій намір. Можливо, йому вистачило б того, що він усе записав. Може, йому достатньо було б одразу побачити Лоренцу. Його б знову охопило пожадання, а воно змусило б його піти на угоду з життям. Натомість саме в понеділок пополудні до нього в офіс завітав Альє, усміхнений, напахчений екзотичним одеколоном, він віддав декілька забракованих рукописів і сказав, що прочитав їх під