Читати книгу - "Святослав (укр.)"

там, у палаці, хоч і сидів Іоанн, але душі його вона тепер не знала й не розуміла. Туди ж повернулась і владувала дочка імператора Костянтина, яку вона власною рукою вигнала з Великого палацу. Та куди ж піти Феофано у Константинополі, до кого їй звернутись?

Раннього ранку скедія, що вийшла з туманів моря, промчала на хвилях мимо високих стін і заток Буколеону, Великого палацу, круто завернула біля Акрополя на ріжку півострова ліворуч і зайшла в тихі води Золотого Рогу. Там гребці, що були на скедії, взяли весла й пригнали посудину до рибальської пристані, і де вже стояли сотні човнів.

У жінці, що, закутавши шаллю голову, вийшла з скедії, попрямувала до воріт у стіні і разом з багатьма рибалками та їхніми жонами безборонно проминула ворота, ніхто не пізнав би Феофано. Ніхто не пізнав її також і тоді, коли йшла вона в галасливому натовпі вулицею Меси, прямуючи до Великого палацу.

Але у Великий палац Феофано не пішла, а приєдналась до гурту богомольців, що прямували до Софії, зайшла разом із ними на подвір’я собору, на ґанок…

Переступивши поріг, Феофано відчула себе вільніше. У соборі було ще мало богомольців. То тут, то там чулись притишені кроки, десь відлунювали чиїсь голоси, крізь вузькі вікна у велетенському куполі лилось синє світло. Внизу ж снувалась півтемрява, серед якої подекуди блимали, освітлюючи золоті й срібні ризи ікон, жовті вогники свічок.

Феофано добре знала цей собор. Скільки разів вона приходила сюди замолювати свої гріхи, просити щастя в бога! Он ліворуч у темряві ледь окреслюються двері, за ними, як це добре відомо Феофано, тягнутися вгору довгі вузькі сходи, а там починається ряд палат з лоджіями, звідки, непомітно для богомольців, згори можна бачити все, що відбувається в соборі й олтарі. Це – катихуменій, покої василіси в Софії, куди ніхто, крім неї, не має права заходити, де ніхто не може її турбувати. По праву руку від олтаря є такі ж покої – мутаторій – для василевса.

І раптом у Феофано з’явилась думка, яка спочатку здавалася їй неймовірною й безглуздою, а пізніше – дотепною, розумною, рятунком з того складного становища, в якому вона опинилась. Усе ще не скидаючи темної шалі з голови, Феофано обережно пішла попід стіною, зупинилась, оглянулась навкруг, знову пішла й ще раз зупинилась.

Тепер вона стояла біля порога дверей, що вели до катихуменія. За дверима, де завжди стояли сторожі, нікого не було. Вона переступила поріг, швидко побігла східцями.

– Куди? Куди? – почула вона голос і кроки за собою.

Але Феофано вже скинула з голови шаль, сміливо йшла сходами. Ось вона стала в катихуменії, дійшла до крісла, в якому колись сиділа як василіса, і зараз сіла, вірніше, впала в нього.

Тут, у катихуменії і в покоях біля нього, ніхто, навіть патріарх, не мав права взяти її. Це був єдиний куточок в імперії, де вона лишалась імператрицею. У найбільшої грішниці світу захисником був тепер бог.

Одразу ж до неї прибігли служки, вимагали, щоб Феофано залишила катихуменій.

Вона відповіла їм:

– Я василіса, а ви ідіть геть!

Після цього сюди, в катихуменій, приходили й знову вимагали, щоб Феофано встала з крісла, священики, потім два єпископи.

Феофано сказала:

– Чого ви прийшли й що вам треба? Я говоритиму тільки з патріархом Полієвктом…

– Патріарх Полієвкт помер.

– Тим краще, – зухвало відповіла Феофано. – Тоді нехай сюди прийде живий патріарх.

І новий патріарх – чернець з гори Олімпу Василь – прийшов у катихуменій.

Коли вона побачила цього незграбного, кощавого ченця, обличчя якого так заросло волоссям, що видно було тільки лоб, очі, ніс і рот, її охопив шал, як колись, у шинку батька.

– Хто ти? – суворо запитала Феофано.

– Я… патріарх Василь.

– Ти – вселенський патріарх Василь? – засміялась Феофано. – Не вірю! Перехрестись!

Розгублений патріарх перехрестився.

– Так чого ти хочеш?

– Я велю тобі залишити святий храм.

– Залишити храм?! – сміялась Феофано. – О ні! Я не піду, патріарше, нікуди звідси, поки сюди не прийде імператор Іоанн. І вели своїм служкам принести мені їсти й пити.

І тоді трапилось те, чого ніколи не було в Константинополі й Святій Софії. За суворим наказом василіси Феодори патріарх Василь звелів священнослужителям день і ніч правити в соборі службу, молитись нібито за перемогу імператора Іоанна над тавроскіфами. Але всі ворота й двері собору патріарх Василь велів зачинити й замкнути, після чого біля них стали ще й етеріоти.

Тільки одні двері – з північного боку собору, де також стояли етеріоти, були незамкнуті – хід до катихуменія. Але цими дверима могли заходити тільки патріарх та ще імператор.

5

Пізнього вечора імператор велів прийти до його намету Варду Скліру й патрикію Петру. Він хотів разом із ними розділити трапезу.

Тут, у стані, все було до послуг імператора. Проти царського намету стояв намет його стольника, що віз із собою найкращі страви й вина. Поряд був намет з одягом і доспіхами. Позаду в царській стайні рили землю кращі жеребці імператора. За стайнями містились його трубачі. їхав з імператором і малий хор із собору Святих апостолів, де було кілька привабливих дияконіс. Все було приготовлено для Іоанна, як і у Великому палаці.

Імператор міг себе почувати цілком безпечно у цьому стані. Як і завжди, він був ніби муром відгороджений від цілого світу – між царським наметом і всіма воями стояли полки гвардії, безсмертні ескувіти, іканати, арифм, китоніти, біля столу його й ложа ходили тільки безбороді, вдень і вночі навкруг його намету стояла етерія. Особа імператора була в повній безпеці.

А ще далі, за безсмертними, стояла бойова кіннота, ближче до валу й ровів – таксіархії оплітів, за ровами всю ніч ходили керкіти[190], на полі їздили вігли. Ці десятки тисяч людей могли одбити найстрашнішу силу.

Тому, мабуть, імператор Іоанн, п’ючи із золотого келиха чудове червоне вино, посміхався й запитував Варда Скліра:

– Що розповідають, Варде, сміливі лазутчики наші?

– Вони розповідають, василевсе, що руські вої вже недалеко від нашого стану й вранці будуть у долині.

– Шкода, – вирвалось у імператора, – що не могли зустріти їх у клісурах.

– А може, й краще, василевсе, що ми їх зустрінемо тут, на рівнині. У клісурах не так страшні руси, як болгари.

– То правда, – згодився Іоанн. – Цей проклятий народ, що гризе сирі шкури, дуже небезпечний в горах. Гаразд, Варде, ми зустрінемо їх тут, на рівнині. Що розповідали лазутчики наші, чи має Святослав кінноту?

– Має