Читати книгу - "Сад Ґетсиманський"

краще. Та сама метода в обороні, що застосовується й при наступі.

Але устійнено, що Андрій не знає Жгута. Андрій же устійнив, що є якийсь Жгут, що відіграє в його справі, може, велику роль, та що слідчим залежить на тому, аби його не розконспірувати.

Одначе щодо Гордого, то хвилеве враження про його розум таки було безпідставним. Він був по — «хохлацьки» хитрий, це так, він вполював зайця з тим Жгутом, але розумові його здібності все – таки цим не були реабілітовані. Далі йшла комедія в попередньому стилі. Гордий імпровізував. Не маючи ніяких зізнань Андрієвих в ділі, знаючи, що їх не здобув ніхто, Гордий вирішив все – таки всіх перевершити й бодай якісь зізнання здобути. І він імпровізував. Він хотів всіх здивувати й таки розкрити контрреволюційну організацію, яка, на його глибоке переконання, існує. Існує напевно й відповідна до Андрієвих, Гордому відомих, поглядів. І Гордий докладав зусиль, ловлячи Андрія на різних іменах, вигаданих ним фактах, намагаючись Андрія застрашити приголомшуючими речами, розраховуючи на те, що людина під навалою тих вигаданих фактів впаде у відчай і розкаже вже невигадане, те, що вона має за душею. А цього саме й треба.

Лови Гордого кінчилися тим, що він страшенно роззлостився й кинув бавитися в розум… Він пустив у діло свої кулаки… І треба сказати, що він цим своїм «розумом» володів геніально… Він сам в одинку давав з Андрієм раду краще, аніж Великін зі своїми помічниками. Правда, тепер в Андрія не було й третини колишньої сили… Боже, якби це сталося в перший день, отак один на один!.. Але тепер Андрій, після всього перейденого, був занадто кволим… Збиваючи до непритомності й одливаючи водою, Гордий довів Андрія до такого стану, що аж сам злякався й похопився. Очевидно, він не мав санкції убивати до смерті, а мав наказ залишати трішки живим…

І він лишив Андрія трішки живим.

Після цього слідство перейшло в знайому стадію «нукання». Гордий переконував Андрія, що йому, зрештою, «нічого не буде», якщо він «признається». Хай він розповість про свої всі справи і все буде «в порядку». А так переконуючи, нукав:

— Ну?!

А так нукаючи та переконуючи «хоч щось дати», Гордий, щоб підкріпити жертву, навіть давав Андрієві напитись води. І Андрій пив. Він у душі не мав на цього дурня злоби, бо—бо ж він дурень, і на гнів ще й на таких не вистачало вогню. Божий бичок, якому однаково, що ламати рогами — мур, стовп чи людину. Клепав би своїми кулачищами паротягові казани і скільки б з того було користі!

Гордий нукає й знічев’я копається в купі книг. Він їх листає глибокодумно й кидає геть. І нукає.

Ось він знаходить якусь книжку, розгортає її й довго читає щось… І раптом вибухає саркастично й воднораз тріумфуюче:

— Ах ти ж гад!.. Ага! Ти прикидаєшся ягням!.. А оце що?!! Га?!!

Гордий потрясав якоюсь книжкою… В брунатній обкладинці… На тій обкладинці жирними чорними літерами написано:

«ПОЕТ — АНАРХІСТ, УОЛТ УЇТМЕН!»

Андрієві щось пробігає по серцю. А Гордий уїдливо карбує, читає напис на титульній сторінці:

— «Любому й дорогому другові Андрієві Чумакові— Нур форвердс!» Ич ти!

Так, Андрій згадав, що там було дійсно написана девіз — «Нур форвердс!!», а подарувала цю книжку й написала «любому й дорогому другові» товаришка студентських років, Людмила У., безумно закохана в анархізм, в його давнього апостола Малатесту та й його недавнього маршала легендарного Нестора Махна, зараховуючи до анархізму все, що було й є революційного, наснаженого і зненавистю до ВКП(б) і до всякого деспотизму. А так як девіз «Нур форвердс!» все – таки досить прозорий і небезпечний, то замість підпису там передбачливо поставлено якусь карлючку, що мала правити за ініціал «У». Дівоча конспірація.

— Що це таке «Нур форвердс?»

— Вперед!

— А – а… Ну от бач! Я так і знав… Ага! Хто це такий? — потрясав Гордий книжкою з таким скандальним написом «Поет – анархіст». Напис на титулі він прийняв так, як і написи на всіх інших книжках, дарованих авторами, як власноручний напис самого того анархіста. — Хто це такий?..

Андрієві раптом перебігає химерна й зухвала думка. Думка в етилі шибеничного одчайдушного гумору. І, не здаючи собі як слід ще справи, що з того вийде, Андрій звісив покаянно голову й зітхнув:

— Анархіст. Великий анархіст.

— 3 н а ю!.. Де він є?

— Хтозна.

— Відкіля його знаєш?

— Знайомий…

— А – а, давно?

— З двадцять шостого року.

— Хто він такий? Де він живе?

— Один американець… А жив… у Києві…

— Ага, американець! Буржуяка! На якій вулиці?

— На… Так, на Деміївці.

— Будинок? Номер?

— Не пам’ятаю.

І закрутилася карусель. Слідчий взяв папір і строчив на нім карколомне відкриття. Андрій «щиро признався», що була така організація анархістів у Києві, підпільна й страшенно законспірована, до якої належав і він. Напавши так щасливо на слід, Гордий наполегливо й завзято розмотував клубок, він добивався імен. Андрій мусив давати імена. І він записав у організацію всіх знаменитих людей історії, що бодай чимсь були подібні до анархістів, лиш пильнуючи, щоб ті імена були найменш відомі Гордому й іншим, йому подібним.

Так, справжнім лідером підпільної організації анархістів у Києві він проголосив Бенвенуто Челліні.

— Хто це такий? — вилупив Гордий очі. Ім’я Челліні йому нічого не говорило. Він знав Беніто Муссоліні, а Бенвенуто Челліні… Проте, зрештою, яка різниця.

— Фашист?

— Ні, анархіст…

— Один чорт! Всі ви, сволота, фашисти.

Потім Андрій записав у анархісти Баруха Спінозу.

— А – а! Це жид… Раз Барух, значить, жид… — зорієнтувався Гордий вже сам.

Потім Ульріха Гутена, викинувши «фон».

— А це хто?

— Німець… один барон.

Потім Уго Фосколо.

— А це?

— Італієць…

Потім Івана Вишенського.

— А це?

— Українець!

— Ич, позбиралася всяка махновщина!

Так вони уклали досить солідний список.

Потім розписали всі явки, наради й збори, коли були, де й хто був присутній. Склали стислу програму дії. Політичну платформу. Все, як належить. Наладили зв’язок з колами Нестора Махна в Парижі… Організація вийшла громоподібна.

Вони прововтузилися з нею до самого ранку. А вранці Гордий, справді гордий і задоволений, відправив Андрія назад.

Змучений Андрій навіть не думав над тим, яку безглузду штуку він викинув (це вже в стилі Санька Печенізького!), — він думав над іншим,