Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Марина — цариця московська

Читати книгу - "Марина — цариця московська"

168
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 159 160 161 ... 235
Перейти на сторінку:
Сигізмунда II обіклало Смоленськ. До внутрішньої смути додалася війна зовнішня. Але Шуйського врятувало те, що Лжедмитрій, покинувши Тушино, перебрався до Калуги. Частина його прихильників подалася за ним, інша частина перейшла до московського царя. Зрештою, Москва звільнилася від облоги Тушинського вора, в березні Скопін і Делагарді врочисто в’їхали до столиці. Цар Василій не мав дітей, але мав двох братів. Старший після нього, Дмитрій, вважав себе спадкоємцем престолу. Але народною любов’ю з усього роду Шуйських користувався тільки племінник Скопін-Шуйський. Руські люди тільки його вважали спадкоємцем і тільки у ньому вбачали свій порятунок. Дмитрій Шуйський, який себе вважав спадкоємцем, затаїв проти племінника ненависть. 23 квітня на хрестинах у князя Івана Воротинського князь Скопін раптом занеміг — пішла кров з носа. До того був здоровий і раптом... Прохворівши два тижні, молодий князь помер. Для Василія-царя це був черговий удар. По Москві, а потім і по Русі поповзли чутки, що молодого князя отруїли, що це буцімто вчинила жона Дмитрія Шуйського, щоб прибрати чоловікового суперника у боротьбі за трон. Цар Василій — а він усі надії покладав на небожа Скопіна — теж зліг. Називав себе нещасливим царем, Богом не благословенним.

А далі посипалися, як із гори снігова грудка покотилася, на ходу обростаючи й обростаючи, все нові і нові невдачі та нещастя на московського царя Василія Івановича Шуй­ського. І тим невдачам та нещастям, здавалося, не буде ліку. Смута, що було притихла, знову ожила і почала набирати силу. Далі — гірше. Боярин Прокопій Ляпунов підняв проти Василія всю Рязанську землю, князь Дмитрій Шуйський був наголову розбитий польським гетьманом Жолкевським біля Клушина. Самозванець, засівши в Калузі, почав збирати — вельми успішно — нову армію і знову намагався вирушити на Москву. Змовник Прокопій Ляпунов перетягував на свій бік бояр і дворян, як колись те робив сам Шуйський, виступаючи проти царя Дмитрія. Швидко чи ні, а бояри та дворяни на чолі з Ляпуновим домовилися за допомогою москвичів скинути з трону царя Василія. 17 липня поводир змовників Ляпунов з великим натовпом увірвався до кремлівського палацу і заявив Шуйському: «Чи довго за тебе буде литися кров християнська? Земля запустіла, нічого доброго не робиться у твоє правління. Зжалься над нами, над погибеллю нашою, поклади посох царський, а вже ми якось самі собі дамо раду!»

Шуйський вигукнув: «Ти сміливий мені це говорити, коли бояри мені нічого такого не говорять!» І вихопив ніж, готовий захищатися до останнього. Хирлявий на вигляд, він в одну мить ніби в плечах поширшав і зростом побільшав, а ніж у його руці загрозливо спалахував відблиском свічок.

— Н-ну, — кричав цар, — хто з вас, ізмєнніки, сміливий, виходь першим під мій ніж!!.

Ляпунов кинувся було вперед, вихоплюючи свій ніж, але раптом інші змовники зупинили його: почекай, ще, мовляв, рано за ножі братися! Ще треба миром спробувати все уладити. А смути, різанини та крові і без тебе, боярине, на Русі нашій вистачає. Негоже все це розпалювати ще й у Кремлі.

Ляпунов сплюнув з досади і пішов на Красну площу, де вже збирався народ. Заходився закликати народ дружно виступити проти царя. Але його ніхто не підтримав. Ухвалили компроміс: іти всім разом до Серпуховських воріт, де більше місця, і там вирішувати всім народом, що далі робити. Пішли. До натовпу, що нуртувався біля Серпуховських воріт. І там спільно галасували, кричали — довго, тяжко, до хрипоти. Одні були за те, що треба царя — чого з ним панькатися — одразу ж усім гуртом порішити. Але таких була меншість. Гору взяла більшість, яка ухвалила: бити чолом государю Василію Івановичу, щоби він, государ, царство залишив, тому що багато крові ллється, а в народі говорять, що він, государ, нещасливий, але гордий, що міста українські, які підтримали Вора, його, государя, не хочуть на царстві.

Народ мовби з такою думкою погоджувався, хоч єдності серед нього не було. Вагалися бояри, але недовго. Не погоджувався патріарх, але його не послухали, обірвали на півслові, і патріарх, ображений і червоний від злості, кудись подався, плюючись і проклинаючи якихось «бєсов».

Вирішено було, і до царя пішов його свояк, князь Воротинський, аби оголосити Шуйському вирок собору — як назвали те зібрання біля Серпуховських воріт: «Уся земля б’є тобі чолом: залиш своє государство заради міжусобної брані, тебе не люблять і служити тобі не хочуть!».

— Це воля всього московського народу? — приречено запитав цар — по всьому видно було, що він уже стомився і зломився.

— Так, государю, це воля всього московського народу, — повторив йому свояк його. — Ти маєш покласти свій царський посох, а життя тобі московський народ збереже. Якщо послухаєш його і виконаєш волю його.

— Гм... — цар ще кілька разів гмикнув, а тоді раптом кинув свій царський посох. — Карету мені й жоні моїй!

І відразу ж виїхав з Кремля — народ розступився, випускаючи його, і мовчав, але похмуро, — разом зі своєю дружиною до свого колишнього боярського дому. І Русь в один день опинилася ніби без царя. Але так тривало недовго. Василій Шуйський у своєму боярському домі переспав, ніби охолов, заспокоївся, випив доброго вина і вирішив ще за свій посох поборотися. Тим більше, він принародно не зрікався царської влади. Того ж дня він велів своїм людям послати москов­ським стрільцям гроші — заборговане жалування, що його видобув зі своїх особистих капшуків, і закликав стрільців захистити його — законного государя Московської Русі, а бояр-ізмєнніков наказати, позбавивши їх живота. Він уже вірив, що московські стрільці повернуть його на трон, а його противники і змовники будуть належно покарані. На його бік став і патріарх, вимагаючи, аби Шуйський повернувся до царського палацу.

Може б, так і трапилося, якби не Ляпунов. Бунтівний боярин не дрімав. Дізнавшись про звертання Шуйського до московських стрільців, він зі своїми озброєними людьми увірвався в боярський дім Шуйського і заявив, що для заспокоєння народу той має постригтися в монахи.

Негайно! Сієї ж миті — з Ляпуновим були монахи Чудового монастиря, котрі погодилися провести обряд постриження.

Як згадав цар Василій, що він стане таким же розстригою, яким не так давно обзивав царя Дмитрія («Господи,

1 ... 159 160 161 ... 235
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Марина — цариця московська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Марина — цариця московська"