Читати книгу - "Гра престолів"

Семвел Тарлі.— Стривай! Невже ти нічого не зрозумів?

Джон гнівно розвернувся до нього.

— Я зрозумів, що це все клятий сер Алісер, ось що я зрозумів! Він хотів зганьбити мене, і йому це вдалося.

Дареон кинув на нього погляд.

— Для таких, як ми з тобою, Семе, місце стюарда цілком пристойне, але ж не для лорда Сноу.

— Я краще за вас усіх і з мечем управляюся, і на коні тримаюся,— випалив Джон.— Це несправедливо!

— Несправедливо? — пирхнув Дареон.— Дівчина чекала на мене в чому мати народила, сама втягнула мене у вікно, а ти тут щось патякаєш про справедливість?

Він пішов геть.

— Немає нічого ганебного в посаді стюарда,— мовив Сем.

— Ти гадаєш, я мрію решту життя прати білизну старого?

— Цей старий — лорд-командувач Нічної варти,— нагадав йому Сем.— Ти будеш з ним день і ніч. Так, ти наливатимеш йому вино й дивитимешся, щоб у нього постіль завжди була свіжа, але ще ти писатимеш для нього листи, разом з ним сидітимеш на всіх нарадах, у битвах служитимеш його зброєносцем. Ти станеш його тінню. Ти знатимеш усе й у всьому братимеш участь... а ще лорд стюард сказав, що це особисте бажання Мормонта!

Як я був маленький, батько наполягав, щоб я, коли він збирає суд, разом з ним сидів у залі аудієнцій. Коли він їздив у Небосад присягати на вірність лорду Тайрелу, він узяв мене з собою. Однак згодом він почав брати Дикона, а мене лишати вдома, і йому було вже байдуже, сиджу я на аудієнціях чи ні, якщо там присутній Дикон. Він хотів, щоб його спадкоємець завжди був поряд з ним, невже ти не розумієш? Щоб дивився, слухав і вчився у нього всьому, що він робить. Можу закластися, саме тому лорд Мормонт узяв тебе до себе, Джоне. А як іще це пояснити? Він хоче виростити з тебе командувача!

Джон був приголомшений. Щира правда: у Вічнозимі лорд Едард часто брав Роба з собою на раду. Невже Сем має рацію? Кажуть, у Нічній варті навіть байстрюк може досягти висот.

— Але я про це не просив,— уперто мовив Джон.

— Не нам тут питати,— нагадав йому Сем.

І зненацька Джон Сноу почувся присоромленим.

Боягуз Семвел Тарлі чи ні, але він знайшов у собі мужність прийняти свою долю, як справжній мужчина. «На Стіні чоловік отримує тільки те, що заробив,— сказав Бенджен Старк того вечора, коли Джон востаннє бачив його живим.— Ти не розвідник, Джоне, ти зелений хлопчак, з якого й досі не вивітрився дух літа». Джон часто чув, що байстрюки ростуть швидше, ніж інші діти, а на Стіні ти або подорослішаєш, або помреш.

Джон глибоко зітхнув.

— Твоя правда. Я поводився, як хлопчак.

— То ти лишаєшся і ми разом промовимо слова обітниці?

— Давні боги чекатимуть на нас,— він силувано усміхнувся.

Виїхали вони вже по обіді. На Стіні брами як такої не було — ні тут у Чорному замку, ні протягом усіх її трьохсот миль. Хлопці спрямували своїх коней у вузький тунель, прорізаний у кризі; прохід крутився та звивався, й зусібіч тиснули холодні темні стіни. Тричі дорогу їм перетинали залізні ґрати, і поки Бовен Марш діставав ключі й відмикав ланцюги, які тримали їх, доводилося зупинятися. Чекаючи позаду лорда-стюарда, Джон мав відчуття, що на нього тисне якийсь тягар. Повітря тут було холодніше й непорушніше, ніж у могилі. Коли вони знову випірнули на пообіднє сонечко на північному боці Стіни, він відчув дивне полегшення.

Зненацька опинившись на світлі, Сем покліпав і невпевнено роззирнувся.

— А дикуни... вони не... вони ж ніколи не наважувалися підступати так близько до Стіни. Чи наважувалися?

— Не наважувалися,— мовив Джон, скочивши у сідло. Коли на коней сіли Бовен Марш і розвідники, Джон застромив у рот два пальці та свиснув. З тунелю великими стрибками вибіг Привид.

Заіржавши, гарон лорда-стюарда позадкував од деривовка.

— Ти збираєшся взяти звіра з собою?

— Так, мілорде,— відповів Джон. Привид підвів голову. Він принюхувався. Не встиг ніхто й оком кліпнути, як він уже мчав через заросле бур’яном широке поле, а тоді зник між дерев.

Занурившись у ліс, вони мовби опинилися в іншому світі. Джон часто їздив на полювання з батьком, Джорі й Робом. Як і всі, він дуже добре знав вовчий ліс навколо Вічнозиму. Примарний ліс багато в чому був на нього схожий, але відчуття тут було зовсім інше.

Можливо, Джон усе собі надумав. Просто вони виїхали за край світу, й це все змінювало. Всі тіні здавалися темнішими, а всі звуки — зловіснішими. Дерева росли густо, затуляючи світло призахідного сонця. Під копитами коней хрустіла тоненька кірка снігу, і звук цей нагадував тріск кісток. Коли от вітру зашурхотіло листя, у Джона було таке відчуття, мовби хтось йому холодним пальцем провів уздовж хребта. Стіна лишилася позаду, й тільки боги знали, що чекало попереду.

Коли вони нарешті досягли невеликої галявини в гущавині лісу, де нерівним колом росло дев’ять віродерев, сонце вже ховалося за кронами. Джон затамував подих, а Сем Тарлі розширив очі. Навіть у вовчому лісі білі дерева ніде не росли більш ніж по двоє — по троє, а гай з дев’ятьох віродерев — це щось нечуване. Земля була встелена пожухлим листям — згори криваво-червоним, а знизу чорним, зогнилим. Широкі гладенькі стовбури біліли, як кості, а в центр кола дивилося дев’ятеро ликів. Застигла смола, яка закам’яніла в очах, була червона й тверда, мов рубіни. Бовен Марш звелів лишити коней за межами кола.

— Це місце священне, і ми його не зневажатимемо.

Увійшли в коло, й Семвел Тарлі повільно роззирнувся, по черзі глянувши на кожен лик. Усі вони були різні.

— Вони спостерігають за нами,— прошепотів він.— Давні боги.

— Так,— опустився навколішки Джон, і Сем став на коліна поряд з ним.

Коли останнє світло згасло на заході й день перейшов у чорну ніч, вони разом промовили слова обітниці.

— Почуйте мої слова і станьте свідками моєї обітниці,— виголошували вони, наповнюючи дзвоном своїх голосів сутінковий гайок.— Насувається ніч, і починається моя варта. Вона триватиме до самої моєї смерті. Не візьму я собі дружини, не володітиму землями, не народжу дітей. Не вдягну я корони й не здобуду собі слави. Я житиму й помру на своєму посту. Я меч у темряві. Я чатовий на мурах. Я вогонь, який розганяє холод;