Читати книгу - "Гра престолів"

світло, яке приносить світанок; сурма, яка будить сонних; щит, який боронить людську державу. Я віддаю своє життя і честь Нічній варті, на цю ніч і на всі майбутні ночі.

У лісі запала тиша.

— Навколішки ви стали хлопчаками,— урочисто й співуче заговорив Бовен Марш.— А тепер підводьтеся чоловіками з Нічної варти.

Джон простягнув руку, допомагаючи Сему звестися на ноги. Їх обступили розвідники, усміхаючись і вітаючи,— усі, крім старого буркітливого лісника Дайвена.

— Час нам повертатися додому, мілорде,— мовив він до Бовена Марша.— Западає морок, і щось є таке в запаху цієї ночі, що мені не подобається.

Зненацька повернувся Привид — на м’яких лапах він виринув між двох віродерев. «Біле хутро й червоні очі,— знагла схвильовано збагнув Джон.— Точно як у дерев...»

Вовк щось тримав у зубах. Щось чорне.

— Що це в нього? — нахмурившись, поцікавився Бовен Марш.

— До мене, Привиде,— став навколішки Джон.— Неси сюди.

Деривовк підійшов до нього. Джон чув, як Семвелу Тарлі перехопило подих.

— Боги милостиві,— пробурмотів Дайвен.— Це рука.

Едард

Коли гуркіт копит збудив Едарда Старка з короткого виснаженого сну, у вікна вливалося сіре сяйво світанку. Нед підняв голову зі столу, щоб визирнути у двір. Унизу під брязкіт мечів з самого ранку тренувалися чоловіки в кольчугах, шкірі й малинових плащах, наскакуючи на лицарів-опудал, напханих соломою. Нед спостерігав, як Сандор Кліган учвал перетинає двір, б’ючи копитами тверду землю, та списом із залізним гостряком простромлює опудалу голову. Під ланістерівські жарти й лайку полотно тріснуло, полетіла солома.

«Це вони переді мною викаблучуються? — подумав Нед. Якщо так, то Серсі дурніша, ніж він уявляв.— Чорти б узяли цю жінку, чому вона не втекла? Я давав їй шанс за шансом...»

Ранок був хмарний і похмурий. Нед поснідав разом з дочками й септою Мордейн. Санса, досі невтішна, пригнічено витріщалася в свою тарілку, не торкаючись їжі, а от Арія заковтнула, як вовк, усе, що перед нею поставили.

— Сиріо каже, у нас до відплиття корабля ще буде час для останнього уроку,— сказала вона.— Можна, батьку? В мене вже все спаковано.

— Тільки недовго, й обов’язково лиши собі час на те, щоб скупатися й перевдягтися. Ви маєте бути готові по обіді, вам ясно?

— По обіді,— підтвердила Арія.

Санса підвела від тарілки очі.

— Якщо їй можна на урок танців, чому мені не можна попрощатися з королевичем Джофрі?

— Я б радо сходила з нею, лорде Едарде,— запропонувала септа Мордейн.— На корабель ми в жодному разі не спізнимося.

— Зараз іти до королевича Джофрі не надто мудро, Сансо. Вибач.

Сансині очі наповнилися сльозами.

— Але чому?

— Сансо, твоєму лорду-батькові видніше,— сказала септа Мордейн.— Не тобі ставити під сумнів його рішення.

— Це несправедливо! — Санса відштовхнулася від столу і, перекидаючи стілець, плачучи вибігла зі світлиці.

Септа Мордейн підвелася, але Нед жестом звелів їй сісти.

— Нехай іде, септо. Коли ми всі безпечно повернемось у Вічнозим, я спробую їй усе пояснити.

Уклонившись, септа знову сіла до сніданку.

За годину по тому до Едарда Старка в світлицю прийшов великий мейстер Пайсел, так похиливши плечі, наче тягар важкого ланцюга на шиї мейстра став непомірним.

— Мілорде,— мовив Пайсел,— король Роберт помер. Боги упокоїли його.

— Ні,— озвався Нед.— Він ненавидів спокій. Боги нагородили його любов’ю і сміхом, а ще радістю праведних битв.

Він відчував дивну порожнечу. Очікував цієї звістки, однак від цих слів щось у ньому померло. Він віддав би всі свої титули за можливість поплакати... але ж він — правиця короля, і година, якої він боявся понад усе, прийшла.

— Будьте ласкаві, зберіть усіх членів ради тут, у мене у світлиці,— сказав він Пайселу. У Вежі правиці було більш-менш безпечно, вони з Томардом постаралися про це подбати, а от у нарадчій залі — навряд чи.

— Мілорде? — кліпнув Пайсел.— Певен, державні справи почекають до завтра, коли ми вже не відчуватимемо нашого горя так гостро.

— Боюся, зібратися потрібно негайно,— тихо, але твердо відповів Нед.

— Як зволить правиця,— уклонився Пайсел. Покликавши слуг, він відіслав їх розносити повідомлення, а тоді вдячно прийняв Недову пропозицію присісти в крісло й випити кухоль солодкого пива.

Першим з’явився сер Баристан Селмі, бездоганно чистий у своєму білому плащі й емальованій кольчузі.

— Мілорди,— привітався він,— зараз моє місце поряд з юним королем. Прошу вас відпустити мене до нього.

— Ваше місце тут, пане Баристане,— сказав йому Нед.

Наступним прийшов Мізинчик, досі вбраний у синій оксамит і сріблястий плащ з пересмішниками, як увечері; чоботи в нього були запорошені від довгої їзди.

— Мілорди,— посміхаючись, привітався він, ні до кого конкретно не звертаючись, а тоді обернувся до Неда.— Ваше маленьке завдання виконане, лорде Едарде.

Вейрис, увійшовши, приніс із собою аромат лаванди; він був рожевий після купелі, пухке обличчя щойно поголене й напудрене, а м’які капці ступали безшумно.

— Сьогодні пташечки співають журливу пісню,— сказав він, сідаючи.— Королівство плаче. Почнімо?

— Коли з’явиться лорд Ренлі,— озвався Нед.

Вейрис кинув на нього скорботний погляд.

— Боюся, лорд Ренлі залишив місто.

— Залишив місто?!

Нед розраховував на підтримку Ренлі.

— Він виїхав крізь бічну браму за годину до світанку в супроводі сера Лораса Тайрела й п’ятдесятьох підданих,— повідомив Вейрис.— Коли їх бачили востаннє, вони щодуху мчали на південь, без сумніву, в Штормокрай або в Небосад.

«Ось вам і Ренлі з сотнею мечів». Нед відчував, що ця справа неприємно пахне, але нічого вдіяти не міг. Він витягнув Робертів заповіт.

— Учора вночі король прикликав мене й звелів записати його останні слова. Лорд Ренлі й великий мейстер Пайсел були свідками, як Роберт запечатав листа, якого належить розпечатати в раді по його смерті. Пане Баристане, зробіть ласку...

Лорд-командувач королівської варти оглянув папір.

— Печатка короля Роберта, не зламана.

Розпечатавши листа, він прочитав його й мовив:

— Лорд Едард оголошується оборонцем держави й регентом до повноліття спадкоємця престолу.

«Але тут така справа: спадкоємець уже повнолітній»,— подумав Нед, але не сказав цього вголос. Він не довіряв ні Пайселу, ні Вейрису, а справа честі сера Баристана — захищати хлопця, якого він вважає королем. Старий лицар так просто не відступиться від Джофрі. Власна нещирість лишала гіркий присмак у Неда в роті, але він усвідомлював, що мусить діяти обережно,