Читати книгу - "Астальдо"

зроблений Нолофінве опісля, перевершував всю, знану досі, холодну зброю. Говорили, що він може розрубати навіть клинок роботи Феанаро, говорили, що він не тільки пронизує плоть, але й випиває душу… Лаурендіе не знала, що з цього правда, а що — оповідки охочих до пліток Квенді Ейтель-Сіріону, однак меч існував… Великий Князь навіть дав йому ім’я, чого взагалі-то не водилось поміж Квенді.

Рінгілом звався меч — Крижаним клинком назвав його Крижаний Князь… Ще відкував Нолофінве подібне ж лезо для списа, назвавши свій виріб Аеглос, Сніжне Вістря. Цілителька завважила, що князь ніби вагається у виборі і вправляється то з мечем, то зі списом.

Меч з небесного металу… Такий же спис… Зброя, наготована проти Вали?

Жага помсти за батька не вистигла в серці Нолофінве, котрий мріяв про взяття Ангбанду. І — про поєдинок з Чорнобогом, не більше, не менше. Морінготто був володарем пекельного вогню підземель — з металоносної породи, що мандрувала поміж зірками у вічному холоді викував свій клинок Ельда, дух якого не поступався в міці небесному металу.

Однак, навіть при найкращому перебігу подій подібний двобій міг закінчитися загибеллю воїна-Нолдо. Цим могло пояснюватись все — таємничі розрахунки, можливо, міці сталі, невмілі спроби виявити батьківську любов…

Фіндекано не говорив батькові, що напевне розгадав його таємницю. Він вважав, що під час штурму Твердині Півночі знайдуться сміливці, які прикриють свого князя під час поєдинку… Та, власне, а чи буде він, той поєдинок? Морінготто і чесний двобій… Смішно… Тим більше, якщо нинішнє втілення Чорного Вали є велетенським на зріст. Як там говорив Майтімо — наполовину вищим від Ельда. Якщо така сутичка і відбудеться — то буде так, як з балрогом: хмари стріл і списів, те, про що оповідала колись пані Лаурендіе: бджоли, котрі закусали до смерти ngauro, не викликали вовкулаку на бій.

— Просто убивали… — вимовив вголос Фіндекано закінчення своєї думки, — коштом власних життів…

Меч звався Рінгілом, і рінгаре звався останній місяць року… Чотириста п’ятдесят п’ять сонячних літ від рушення відзначили Нолдор цього літа… Тиша нависла над Ард-Галеном, степ заснув, дрімали сухі трави, розсіявши насіння, ждучи пробудження. Вивідачі Ельдар тислися ближче до твердинь, знаючи, що холодної пори року навіть блукаючі ватаги орків сидять по сховкам, очікуючи весни.

Фіндекано повернувся з Ейтель-Сіріону до своєї порубіжної твердині і потрапив якраз на свято Зимового Стояння Анари, або, за звичаєм Аданів — Зимового Сонцестояння. В дворі фортеці яскраво палали вогнища, а біля них виспівували Ельдар. В коминній залі воїни з Дор-Ломіну на чолі з Гундором, молодшим сином Лоріндола споживали ритуальну вечерю на честь Сонця, бережно зачерпуючи ложками солодку кашу зі спільної миски. Почуття тривоги не покинуло душу Астальдо — лише заховалося десь глибоко на дні серця, там, де він ховав те, чого не міг змінити.

Княжич привітався з Алмареа, котрий притулився біля комину з книгою в руках, підсів до дор-ломінців, які охоче вділили йому поминальної, як вони сказали, страви… Фіндекано згадав всіх милих серцю загиблих, починаючи з князя Фінве, покуштував кашу, перекинувся з Гундором кількома словами і подався до вежі, де були його покої.

Там теж тріскотів вогонь у коминку, біля вогню порався Ант Доронінг, лаштуючи блискучий чайничок, Ерейніон та Ерніс роздивлялися дари, прислані з Гімрінгу, а Еріен стояла біля ледь прочиненого віконця і дивилася в темряву, кутаючись в довгий шалик з торочками.

— Тобі тут має бути сумно, — сказав Фіндекано винувато, — але ж я…

— Мовчи, — мовила Еріен лагідно, — не говори, коханий… З мене дійсно погана порубіжниця. Я люблю море, подих волі і зелень лісів, а тут лише каміння і свинцеві хмари, що клубочаться на півночі. Алмареа, щоправда, прихитрився і тут розвести сад, весною він пахне, немов твоє волосся, але зими в степу важкі.

— В Барад-Ейтель… — почав було Фіндекано.

— О, так, двір Великого Князя, бали і танці до ранку…

— А також гості з Дортоніону — Квенді і Адани…

— О, так, нові обличчя… Та я волію залишатися тут. Ти не образишся, милий, якщо я скажу, що й досі побоююсь твого батька? Він є одержимим, а його очі сяють як лезо його страшного меча. Він любить мене, я знаю, однак весь час думаю, якою ж може бути зненависть такої істоти… Його любов замкнула нас в цій фортеці, а куди б привела нелюбов?

— Ти таки нудьгуєш за Ломіоном, мила… Влітку ми помандруємо туди, задля відпочинку… А потім поїдемо до Артаресто, в Мінас-Тіріт. Або до Східного Белеріанду — умовимося там зустрітись з Фінарато та Майтімо.

— Злостивий і лютий Руссандол, — засміялася Еріен, — знову прислав купу подарунків… Скажи мені, милий, чому він весь час насміхається над Ельве Сінголло та його вельмишановною жоною?

— Мені здається, — озвався Фіндекано ледь заскочено, — що це вже застаріло років на двісті…

— О, ні, - озвався Ерейніон, котрий захоплено роздивлявся не ніж уже — меч, на лезі якого золотом виведені тенгва складалися в ім’я Феанаро, — це зовсім не застаріло, навпаки… Чого не можна вийняти з-за поясу?

— Сину, це нечемно, — дорікнула Еріен, а Ерніс, котра якраз приміряла прислане Майтімо намисто з самоцвітів, захихотіла і ледь не впустила люстерко.

— Оповідають, — мовила юна Ельде, — що бідолашний Даерон щороку на день Рівнодення пропонує доріатській князівні вийти за нього заміж, а та незмінно відповідає, що їй нікуди поспішати.

— Зле сміятися над Даероном, — мовив Фіндекано докірливо, — така вірність заслуговує лише пошани… Вам, дівам, не зрозуміти, що означає для Ельда покохати без взаємності.

— Хіба не кохають без взаємності діви? — спитала Еріен з усміхом.

— О, для них завжди залишається можливість вибору, в той час, як ми…

— Ніякого вибору, — прошепотіла Еріен, і притулилась до коханого, — ніякого вибору, meldo…

— Quenilas, — мовив Ант від комину, ставлячи чайничок на решітку, — quenilas з Гімрінгу. Високий вважає, що трави з його краю є найдухмянішими.

— О, задля свята… — почав Фіндекано і застиг.

Кімната освітилася так, ніби раптово зійшло сонце… Люте багряне сонце, що народилося не в Валінорі, а в чорних підземеллях Ангбанду. Зі стогоном здригнулась земля.

— Тангородрім пробудився! — вимовив Фіндекано, і кинувся до виходу. Ерейніон мимоволі схопився за дарованого меча, а Ерніс пискнула і вчепилася брату в руку. Еріен зникла в шафарні, і за хвилю звідти з’явився воїн в чоловічому вбранні, котрий і гукнув до Анта:

— Допоможи мені, Доронінгу!

Ант, котрий давно вже пересердився на свою княгиню і був з нею в найкращих стосунках, швидко почав помагати Еріен вбиратись для битви.

— Мамо, я з вами! — крикнув Ерейніон.

— Ти сидітимеш тут і охоронятимеш