Читати книгу - "Ті, що співають у терні"

class="p1">Джастина вийшла, а Меґі здивовано витріщилася на Фіону.

— Мамо, ти приголомшлива, правда!

Фіона всміхнулася.

— Маєш визнати, що я ніколи не повчала нікого зі своїх дітей, що вони мають робити.

— Справді ніколи, — ніжно мовила Меґі. — І ми теж тобі за це вдячні.

* * *

Переїхавши до Сіднея Джастина щонайперше почала виводити ластовиння. На жаль, процес виявився досить тривалим; вона мала його так багато, що виведення зайняло у неї аж рік, і потім вона мала решту життя уникати сонця, інакше ластовиння виступить знов. Другим ділом — вона знайшла собі квартиру, хоча це було вкрай непростим трюком у ті часи, коли люди частіше будували собі будинки, а сумісне проживання у багатоквартирних спорудах вважали мало не анафемою. Та нарешті вона орендувала двокімнатне помешкання у Ньютрал-бей в одному зі старих вікторіанських особняків на набережній, чиї власники переживали не найкращі часи, і тому змушені були розділити їх на тісні напівквартири. Оренда складала п’ять фунтів десять шилінгів на тиждень — обурливо висока ціна, зважаючи, що туалет і кухня були спільними, і ними користувалися всі мешканці. Одначе Джастині все подобалося. Хоча вона й виросла в приватному помешканні й мала відповідні звички, у неї був майже відсутній інстинкт до створення затишного домашнього гніздечка.

Життя в районі Ботвелл-гарденс було цікавішим за акторське учеництво в театрі «Каллоден», яке, здебільшого, зводилося до переховування за декораціями і спостерігання за тим, як інші люди репетирують, а також до випадкової участі в масових сценах, заучування напам’ять величезних шматків із Шекспіра, Шоу та Шерідана.

Разом із помешканням Джастини, комуналка у Ботвелл-гарденс налічувала шість квартир, а ще там була квартира місіс Дівайн, домовласниці. Місіс Дівайн — шістдесятип’ятирічна уродженка Лондона з великою пихою, булькатими очима та величезним презирством до Австралії та австралійців, що аж ніяк не заважало їй дерти з них три шкури за проживання. Здавалося, головним інтересом її життя були рахунки за газ та електрику, а її головною слабкістю був молодий англієць, сусід Джастини, який нещадно й життєрадісно експлуатував своє британське походження.

— Я не промину кинути цій старій лисиці трохи кісток у вигляді лестощів, коли ми віддаємося спогадам про Англію, — зізнався він у розмові Джастині. — Тоді, знаєш, вона дещо послаблює хватку на моєму горлі. Вам, дівчатам, вона навіть узимку не дозволяє користуватися електричними обігрівачами, а мені вона видала обігрівач і дозволила користуватися і в холоди, і взагалі — коли мені заманеться.

— От свинюка! — прокоментувала Джастина безпристрасним тоном.

Звали цього молодика Пітер Вілкінс, і він працював комівояжером.

— Заходь до мене, коли буде настрій, чаю поп’ємо, — якось кинув він їй услід, заворожений отими загадковими блідими очима.

І Джастина прийшла, ретельно вибравши час, коли місіс Дівайн не нишпоритиме ревниво неподалік; і досить швидко навчилася давати відсіч нахабним наскокам Пітера. Роки, проведені на Дрогеді, верхова їзда та важка праця виробили в ній чималу фізичну силу, і вона без зайвої скромності й упередженості могла зацідити будь-кому по яйцях.

— Чорти б тебе забрали, Джастино! — охнув Пітер, витираючи сльози, що виступили від болю. — Здавайся, дівчино! Ти ж знаєш, що рано чи пізно доведеться втратити цноту! Тут тобі не вікторіанська Англія, тож і не думай, що збережеш її до заміжжя.

— А я й не збираюся зберігати її до заміжжя, — відказала Джастина, поправляючи плаття. — Ще не знаю, кому надати таку честь, от і все.

— Чи й не красуня знайшлася! Та на тебе навіть глянути страшно! — відрізав Пітер, бо дуже боліло.

— Ні, це не так. Можеш казати, що завгодно, Пітере. Словами ти мене не діймеш. До того ж є чимало чоловіків, які багато дадуть за зустріч із незайманкою.

— І багато жінок також! Лишень поглянь, що коїться в квартирі на першому поверсі.

— О, та знаю, знаю, — запевнила його Джастина.

Дівчата, що мешкали в цій квартирі, були лесбіянками, вони радо вітали її приїзд, але невдовзі переконалися, що вона не лише не зацікавилася, а й навіть не здивувалася. Спочатку вона не второпала, на що їй натякали, а коли дівчата сказали напрямки, вона лише байдуже стенула плечима. Після взаємного призвичаювання вона стала їхнім камертоном, резонатором, нейтральною повіреною особою, їхнім безпечним портом у всяку негоду; вона добилася, щоб Біллі випустили з тюрми під заставу, возила Боббі до шпиталю «Матер», щоб відкачати її після крововиливу в живіт — так вони побилися з Біллі; вона відмовлялася ставати на той чи інший бік, коли на горизонті маячили різні суб’єкти — Пет, Ел, Джорджі й Ронні. От яким небезпечним та невлаштованим буває життя на суцільних емоціях, зробила висновок Джастина. Чоловіки теж не подарунок, але принаймні мають одну родзинку — вони внутрішньо інакші.

Тож і в «Каллоден», і в Ботвелл-гарденс, і серед дівчат, яких вона знала ще з інтернатських часів у «Кінкоппалі», Джастина мала багато подруг і сама їм була доброю приятелькою. Вони довіряли їй свої біди та проблеми, а вона — ні, бо для цього в неї був Дейн, хоча ті нечисленні проблеми, існування котрих вона визнавала, не заважали їй жити. Подруг Джастини захоплювала її надзвичайна самодисципліна; у них складалося таке враження, oо вона змалечку привчала себе не дозволяти зовнішнім обставинам впливати на її життя. А найбільше всіх, хто вважався її другом чи подругою, цікавило ось яке питання: як, коли та з ким Джастина зрештою стане повноцінною жінкою. Та вона не поспішала.

Артур Лестрейндж найдовше затримався в трупі Альберта Джонса, спеціалізуючись на амплуа молодих героїв, хоча за рік до того, як в театрі «Каллоден» з’явилася Джастина, він із сумом попрощався зі своїм сорокаріччям. Він мав гарну фігуру, був надійним актором, який ніколи не підводив, а його правильне мужнє обличчя в обрамленні солом’яних кучерів завжди гарантовано зривало аплодисменти публіки. Впродовж першого року він не помічав Джастини, яка поводилася тихо, як мишка, і робила точнісінько те, що їй казали. Та коли її лікування від ластовиння завершилося, вона вже виділялася на тлі декорацій, а не зливалася з ними. Без ластовиння та з косметикою, яка затемнила її брови та вії, вона стала симпатичною елегантно-стриманою стильною дівчиною, наче фея з казки. Вона не мала ані звабливої краси Люка О’Ніла, ані материної витонченості. Фігура непогана, хоча й не вражаюча, зі схильністю до худоби. Вирізнялося лише яскраво-руде волосся. А на сцені вона перевтілювалася, ставала інакшою, змушувала глядачів повірити, що вона прекрасна, як Єлена з Трої, або страшна, як відьма.

Артур вперше помітив Джастину ще в період навчання, коли вона мала прочитати напам’ять уривок із роману Джозефа Конрада «Лорд