Читати книгу - "Жінка в пісках"

великими ієрогліфами надряпано «дурень». Видно, зловмисник спішив, бо кінець слова невиразний, і лишився відбиток грубої рукавиці.

Йду на правий ріг головної вулиці, звідки щойно звернув... Надто сучасна, вся майже фіолетова вітрина... Тонкі залізні спиці підтримують у повітрі окремі частини манекенів — кисті, руки, тулуби, ноги,— на яких майстерно припасовано деталі одягу різного крою. На вітрині нема інших прикрас, але дзеркало на задньому плані збуджує уяву перехожих і створює враження, ніби там виставлено понад десять манекенів.

Ще років зо три тому таку вітрину ця вулиця не прийняла б... Усе на світі має свою лицьову і зворотну сторону. Так і ця типово приміська вулиця зі своїми бакалійними крамничками, що торгують лише дешевими товарами, і патінко, звідки линула музика старих пластинок, і брудно-сірим кінотеатриком, де крутили фільми із запізненням на три місяці, силкувалася надати собі вигляду центральної... Поступово, як місто напихає собі пащу й пересичує черево, мабуть, пересувається і межа, що відділяє його лицьову й зворотну сторону, тож і тут ознаки центральних кварталів природно вписуються у краєвид. Справді, на тому боці будується величезний універсам з підземною автостоянкою. Чим це викликано — розрахунками на добру перспективу чи удачею,— ніхто не може сказати. В усякому разі, я здаюся.

«Ательє європейського одягу „Пікколо“»[25].

На кронштейні, схожому на флейту, почеплено грубу молочно-білу пластмасову вивіску, до неї прикріплено тонкі алюмінієві ієрогліфи, наче написані нашвидкуруч солом’яним пензликом. Навіть я мусив визнати, що подібний задум не лише вигадливий, але й самовпевнений. Пікколо — так, здається, прозивали мою дружину в школі. Думаю, що це робилося не зі злості, але не впевнений, що тільки із приязні. Однак дружина сприйняла це прізвисько, як пестливе ім’я, і навіть сама згодом залюбки так себе називала. Може, й справді в ній щось нагадувало пікколо. І мене колись приваблювала така її вдача. Я ще й тепер вважаю, що в неї більше чеснот, ніж вад.

Двері обік вітрини зроблені з чорної пластмаси. В них відбивається огорожа будівельного майданчика по той бік вулиці і моя постать — розкошлана вітром, занедбана чуприна, сутулі плечі схудлої людини, яка ніби щойно оклигала від хвороби, людини невпевненої, котра не когось розшукує, а сама тікає від погоні... Однак тепер уже не годиться пригладжувати волосся... Бо звідси двері — як дзеркало, а зсередини — прозорі...

Прочиняю двері плечем і боком протискуюся в ательє. Приємне тепло лоскоче ніздрі, я мимоволі чхаю. Приміщення виповнене не просто теплом, а особливою атмосферою: парою від праски, що сочиться із майстерні, змішаною із запахом одеколону, фарби та крохмалю. Ліворуч на поличках — зразки тканин, журнали мод, готові вироби. У заскленій вітрині — гудзики, шматки хутра та інший галантерейний дріб’язок. Праворуч — два крісла з бильцями кольору слонової кістки й канапа, а між ними круглий стіл з дошкою під мармур, на тонких металевих ніжках. І стіни, і стеля затягнуті грубою тканиною, на якій по яскраво-жовтому тлі розкидані шоколадні квіти, з цього ж матеріалу й портьєра перед комірчиною для примірки, хоча все крикливе, але водночас вишукане і чудово гармонує з простотою світильників, скляних прямокутників у вузьких рамках.

Стоячи спиною до портьєри й спершись на крісло, дружина зустрічає мене начебто грайливим поглядом. У такі хвилини найбільше заздриш людям, що носять окуляри. Окуляри пітніють, і коли їх протирати, то можна вигадати час. Я ж їх не ношу, а тому мовчки, із застиглим обличчям, сідаю на край канапи, якомога ближче до проходу. Пружини заскрипіли, і я раптом глибоко провалююсь.

— Пружини поламаєш. Доведеться лагодити,— сміється дружина й, сідаючи в найдальше від мене крісло, кладе ногу на ногу. Коліна, що виглядають з-під короткої спіднички, здаються повнішими, ніж минулого разу. Відчувши на собі мій погляд, дружина ляскає по них долонями — так, наче вбиває комара, і скоромовкою проказує:

— Добре, що пішла мода вкорочувати спіднички. Коли тканини дешевшають, брати за пошиття дорожче не випадає, правда? Та от коли носять то довге, то коротке, щоразу доводиться шити щось нове...

— Кажуть, коли спіднички коротшають, буде війна. Як ти думаєш?

— Все має свій цикл.

— Мабуть.

— Сьогодні знову маєш до мене якусь справу?

— Хотів запитати одну річ... Зараз можна?..

Портьєра ззаду нас колихнулась, і виглянула дівчина-помічниця. «Добрий день. Що подати: чаю, як звичайно, чи кави?» Красунею її не назвеш, але обличчя привабливе, мов у дитини... В дружини зграбна фігурка, якій будь-яка сукня личить, а тому вона вдягається строго, стримано, а от дівчині шиє нове, модне. Очевидно, взято до уваги і психологічний ефект впливу на замовників. Бо якщо власниця ательє одягатиметься крикливо, то неприємно їх вразить — і навпаки, якщо занадто просто — то клієнти не повірять у її майстерність і добрий смак. І так і так погано. А от удвох вони досягають бажаних наслідків. Дівчина вистромила тільки голову й через жінчине плече зосереджено розглядає мене. Погляд відкритий, невинний, як у пташеняти, що от-от заспіває. Мабуть, тому, що я доводжуся чоловіком її господині, який живе окремо від дружини,— навіщо стримувати свою цікавість? Здається, ніби дівчина за портьєрою зовсім гола. А проте її кокетування — це не кокетування перед чоловіком. Коли дружина вперше привела цю дівчину, я подумав: а чи не має моя дружина порочних нахилів? А може, ця дівчина і на стіл, і на стіну дивиться так само палко?

— Щось складне?

— Все залежить від того, як сприймати.

— Ти б хоч заздалегідь подзвонив.

— Я хотів дістати непідготовану відповідь. Бо наперед підготованих я вже наслухався.

Дівчина скривила