Читати книгу - "Коли курява спаде"

та коли ще й спека, завжди смердить. Крім того, мертва людина — то ж таке саме падло, як собака чи корова.

Тепер нарешті господарі й гості розсілися по своїх місцях.

Я, сидячи на чільному місці, ляснув у долоні; далі Дролма, яка стояла на вході, теж ляснула в долоні, і до кімнати вервечкою увійшли служниці.

Перед кожним з нас стояла прямокутна яскраво-червона дерев’яна таця, на якій золотом були помальовані величезні квіткові бутони та дивовижної форми фрукти, що нібито росли в Індії. На кожній такій таці розташовувались китайська порцеляна та вироблені нами самими срібні столові прибори. Чарки ж були зроблені з криваво-червоного цейлонського агату. Після третьої чарки я нарешті спитав Хуана Чуміня, що він привіз цього разу. Багато років тому він привіз родині Мерці сучасну зброю і опій. А з історії відомо, що ханьці, коли приїздили в наші землі, коли нічого не привозили від себе, то мали неодмінно забрати щось у нас.

— Я привіз самого себе, — відказав Хуан Чумінь. — Я приїхав шукати притулку в панича.

Далі він відверто зауважив, що вже не міг залишатися на попередньому місці. Я спитав, чи він — червоний китаєць? Він заперечно похитав головою, а потім додав: «Однак майже родич червоних китайців».

— Китайці — всі однакові, — сказав я, — я не можу вирізнити, хто з них червоний, а хто — білий.

— Ну, то справа самих китайців, — відповів Хуан Чумінь.

— Тут для тебе знайдеться будинок, — відказав я.

Він ляснув себе по голові, і його маленькі очі заблищали, коли він сказав:

— Можливо, тут є якісь речі, що можуть стати в нагоді паничеві.

— Мені не подобається спілкуватись через посередника, — зауважив я.

— Я сьогодні ж почну вивчати вашу мову, — пообіцяв він. — Щонайбільше через півроку нам не потрібен буде перекладач, щоб розмовляти.

— А що робити з дівчатами? Я не збираюся забезпечувати тебе дівчатами.

— Я постарів.

— І не дозволяю тобі писати вірші.

— Тепер мені вже не потрібно нікого з себе вдавати.

— Це мені й не подобалось у тобі раніше. Я видаватиму тобі щомісяця по сто лянів срібла.

Тепер була його черга показати своє справжнє обличчя. Він сказав:

— Мені не потрібно твоє срібло. Хоч я й постарів, однак зможу знайти собі гроші на утримання.

Таким чином Хуан Чумінь оселився в мене. Я не питав його, чому він не поїхав шукати притулку в туси Мерці, а залишився в мене. Я вважав, що це — доволі складне питання й не хотів ставити людей в незручне становище. Тому й не спитав його.

Того дня я пішов до корчми месника. Коли я пив горілку, корчмар раптом повідомив мені, що вчора вночі повернувся його брат. Я спитав його, де перебуває вбивця зараз. Він подивився на мене, оцінюючи вираз мого обличчя. Однак я знав, що його брат перебуває зараз у цій кімнаті і його можна побачити перед піалою горілки під маленьким віконечком, якщо відсунути завісу на проході до внутрішньої кімнати.

— Йому краще піти звідси, адже є правила і я теж не зможу їх порушити.

— Брат відпустив тебе одного разу, тож і ти його відпусти, — сказав він.

Він знаджував мене підкорятися різним правилам. Коли ми приходимо в цей світ, ми виявляємо, що люди до нас наскладали цілу купу різних правил. Іноді ці правила стають путами, а іноді — зброєю, як, наприклад, правила месництва. Туси Мерці використав їхнього батька, а потім убив його, тож вони цілком природно поклялися помститися — адже такі правила. Брат корчмаря не вбив мене тоді біля річки тому, що я не був туси Мерці. Якби він убив мене, то порушив би правила й люди б його засміяли.

— Він не вбив мене, оскільки не повинен був убивати, — відказав я. — Однак тепер я повинен його вбити, оскільки він убив мого старшого брата, і якщо я не вб’ю його, зустрівши, люди мене засміють.

Корчмар нагадав мені, що я повинен бути вдячним його молодшому братові, адже завдяки його вчинку в мене з'явився шанс стати туси.

Я ж у свою чергу нагадав йому, що вони вбили людину зовсім не заради того, аби я став туси, і зауважив:

— Не знаю, як ти, але твій молодший брат — боягуз. Я не хочу його бачити.

У кімнаті рипнуло вікно і почувся цокіт копит, що поступово віддалявся до крайнеба.

— Він поїхав, — сказав корчмар. — Я збудував тут гніздо, щоб нам було де жити, коли ми виконаємо справу, яку повинні виконати. Але тепер ти, паничу, позбавляєш його домівки.