Читати книгу - "Двічі графиня та двічі генерал"

бачили ніколи. На майданчику перед входом до парку (біля оранжерей) Метцель розпорядився побудувати для простого народу гойдалки-каруселі, викотити кілька бочок вина і накрити столи, щоб бажаючі могли випити за здоров’я графині.

На відкриття дива природи і творіння рук людських Потоцький спромігся зібрати найблискучіше товариство: Браницькі і Чарторийські, графиня Діана де Поліньяк, граф Шереметєв, усі діти Потоцького, граф Йозеф де Вітте, син Софії та Йозефа Ян…

Екіпажі зупинялися перед аркою, оповитою ліанами і квітковими гірляндами, немов корона. Через зелений тунель і оранжереї гості потрапляли до парку. Доповнював казкову атмосферу парку спів птахів у клітках в оранжереях і просто на деревах.

За оранжереями в тіні дерев був улаштований літній театр. На сцені танцівники розважали гостей, що чекали графа і графиню Потоцьких.

На сцену ніхто з присутніх майже не дивився. Чоловіки, сидячи в зручних кріслах, потягували легке вино й обговорювали останні новини з Європи, жінки розглядали вбрання одна одної, поправляючи то зборки на своїх сукнях, то браслет або намисто, кокетували, намагаючись звернути на себе увагу чоловіків. І звичайно, з нетерпінням поглядали у бік оранжереї: як буде сьогодні одягнена графиня Софія, якими коштовностями прикрасить себе красуня грекиня?

Молодь трималася дещо осторонь від інших гостей. Звідти було чутно гучні вигуки і сміх. У центрі уваги молодих людей був юний штаб-ротмістр у формі Кавалергардського полку. Червоний супервест із білим Мальтійським хрестом і вишитими золотом ліліями на кутах, білі лосини, капелюх із плюмажем, чоботи-ботфорти, палаш при боці і ледь помітні вусики — це був Ян де Вітте, син Софії.

— Це ще що! — хвалився дев’ятнадцятирічний кавалергард. — Для урочистої варти ми надягаємо лицарські лати.

— А чому Мальтійський хрест білий і у нього вісім кінців? — із хлопчачою заздрістю запитав Станіслав Потоцький-молодший.

— Усе дуже просто, юначе. Білий колір — колір цнотливості, а вісім кінців хреста — вісім блаженств…

У цей момент було оголошено про прибуття графа Станіслава Потоцького і графині Софії Потоцької.

Софія, підійшовши до місця, де її чекали гості, не могла втриматися від легкого вигуку. Станіслав тримав від дружини в секреті, кого саме з гостей він запросив, тому присутність більшості з них стала для графині несподіванкою. На обличчі графа Потоцького з’явилася задоволена усмішка. Особливо вразила Софію присутність графині де Поліньяк і сина Яна.

— Друзі, — хвилюючись, почав граф Станіслав після привітань, — поспішаю повідомити, що сьогодні ви потрапите до казки, інакше я не можу назвати те, що створено тут. Можете мені повірити — до сьогодні ніхто, навіть Софія, — Станіслав усміхнувся і поцілував дружину, — ніхто, крім мене, нашого шановного Людвіга Метцеля і будівельників парку — простих, але талановитих людей, — не бачив цієї краси, яку я на честь нашого кохання назвав «Софіївкою» і дарую своїй дружині в її ювілей. Тут ви можете побачити і закарбовані в камені сюжети давньогрецьких легенд, і дзюркотливі фонтани та струмки, і скульптури стародавніх філософів та грецьких богів, і пам’ятник нашим сімейним перемогам та втратам. Але понад усе мрію, щоб кожен з вас відкрив для себе свій особистий куточок для усамітнення і відпочинку і прагнув знову і знову повернутися сюди.

— Спасибі, коханий, — на очах у Софії з’явилися сльози. — Я справді не очікувала від тебе такого подарунка — побачити сьогодні стільки своїх друзів.

— А тепер час зануритися в казку! Софі, пропоную почати з підземної ріки Ахеронт, по якій Харон доставить нас до царства Аїда.

— Я не вірю в забобони, Стасе, але хочу, щоб сьогодні все відбувалося навпаки: нехай Харон доставить нас з Аїда на грішну землю.

— Охоче виконаю твоє бажання.

Килим із квітів і молодої травневої трави, тропічні рослини в діжках наповнювали повітря найтоншим ароматом.

Оркестри, розкидані по парку, виконували приємну для слуху музику.

Несподівано з кущів випурхнули Метелики, незграбно виповзли Жуки і вибігли Гноми (їхні ролі виконали діти, вихованці школи при театрі Потоцьких). Добра фея покликала всіх танцівників, і вони зникли так само несподівано, як і з’явилися.

А ось і Ахерусійське озеро, на якому погойдується великий човен. На березі озера з одного боку в кам’яних брилах зяяла величезна печера, з другого — вода з озера йшла кудись униз. Печера вела до темного тунелю.

— Зараз Харон повезе нас по своєму підземному царству: величезні камені звисатимуть зі склепінь тунелю, і кожен з нас прагнутиме до промінчика світла, який не відразу, але з’явиться вдалечині, — вирішив полякати присутніх граф Станіслав. — Пізніше ми обов’язково повернемося сюди, і тоді наш любий Людвіг докладніше розповість вам про цікаві інженерні знахідки будівництва підземної річки.

Частина гостей розташувалася в човні, і незабаром вони зникли в тунелі. Затихли і захоплені вигуки перших сміливців — під склепіннями тунелю справді було моторошно. Раптом попереду з’явився якийсь просвіт. Але це як міраж — віконце, пробите крізь товщу землі, щоб можна було ковтнути порцію свіжого повітря і зрозуміти, наскільки прекрасне сонячне світло. Таких віконець у тунелі було чотири. А ось, нарешті, і вихід. Із полегшенням і захопленням гості почали аплодувати чи то Потоцькому, чи то творцеві цієї казки. Але на цьому пригоди не закінчилися: раптом човен почав підніматися разом з водою, і гості опинилися посередині великого озера з островом у центрі. Цю роботу виконував спеціальний шлюз.

— Геніально, — прошепотіла Софія і міцніше притиснулася до Станіслава.

— Геніально, — повторили всі, хто перебував у човні.

Човен на кілька хвилин причалив до кораблика-галери, що гойдався на воді, даючи гостям можливість перебратися на судно. Галера попрямувала до мальовничого острова. Несподівано острів, порослий квітами, кущами і деревами, вибухнув звуками, мов величезний орган — це оркестр рогової музики із сорока музикантів сховався в зелені острова. Кожен із сорока мідних інструментів різних обсягів видавав тільки один певний звук. Але коли вони звучали разом, складалося враження, що ви чуєте справжній орган. Галера наближалася до острова, і знову (як і все сьогодні) несподівано на березі з’явилися напівголі діви з крилами і заспівали ніжну пісню.

— Це ж сирени! — вигукнула графиня Поліньяк.

— Капітане! — наказав граф Потоцький. — Право