Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

над його головою заясніло блакиттю. Все складалося якнайкраще. Він міг добирати собі найдосвідченіших пілотів, причому навіть вередувати, — адже кожен з них мріяв про те, щоб полетіти з ним. Амундсен навіть дозволяв собі часом повередувати, підхиляючи з кислою міною різні пропозиції. Усі його побажання виконувалися миттю, усі його висловлювання преса знову оцінювала як надзвичайно сміливі й оригінальні. А ті ханжі, що звинувачували Амундсена в аморальності, більше не обурювалися з приводу того, що в будиночку над Буннефіордом живуть прийомні дочки. Навпаки, тепер уже вихваляли добре серце Амундсена, те саме серце, в якому легковажпа зміна людських настроїв назавжди залишила гіркий осадок.

На початку квітня 1925 року кораблі «Хоббі» і «Фрам», ледве пробившись крізь льоди, доставили на Шпіцберген у Кінгсбен великі контейнери з двома гідропланами типу «Валь» («Кит») фірми «Дорньє». Ці літаки могли вільно ковзати по воді, по снігу й кризі.

На базі експедиції в Нью-Олесунні[40] панував піднесений настрій. Амундсен усіх запалив своїм ентузіазмом, і кожен хотів зробити якпайбільше.

Не зважаючи на лютий мороз, що проймав пайгрубше вбрання, механіки й пілоти готували до польоту обидві машини. Одначе погода стояла несприятлива. Радіотелеграфісти в Кінгсбеї і Грін-Харборі, розташованому біля входу до Ісфіорду, працювали вдень і вночі, приймаючи зведепня з багатьох метеорологічних станцій північної півкулі. Навіть Олонкіну вдавалося час від часу повідомляти про наслідки спостережень з «Мод», що знову зав'язла в кризі біля Новосибірських островів. Відомий норвезький метеоролог доктор Бйоркнес розробляв синоптичні карти з прогнозом погоди для всієї Арктики. Група його асистентів по кілька разів на добу запускала балонові зонди, — що було на той час великою новиною, — за допомогою яких визначалися швидкість і напрям вітру у верхніх шарах атмосфери.

Мабуть, ще до жодної експедиції Амундсен не готувався так ретельно, як до цієї. Допомагали йому давні друзі. Для аптекаря Цапфе з Тромсьо, призначеного головним інтендантом експедиції, настали гарячі дні. Він наглядав за приготуванням особливого, висококалорійного пемікану, важив цродукти, розподіляючи їх на денні кілограмові пайки, розраховані на одного чоловіка, старанно комплектував похідні аптечки, додаючи слоїки з маззю, яку сам винайшов. І як же він заздрив Руалові!

Майстер по вітрилах Рьонне, що колись плавав на «Фрамі», шив спальні мішки, намети і робив складаний човен, який важив лише одинадцять кілограмів, а міг витримати тонну вантажу. Рьонне придумував різні удосконалення одягу для полярників, щоб він був якнайтепліший і якнайлегший, щоб у відкритих кабінах гідропланів не замерзли пілоти. Для тих, хто мав летіти, передбачалися хутряні куртки і штани, для механіків, які обслуговували машини, — теплий вовняний одяг. Чоботи Амундсен замовив не шкіряні, а брезентові, пам'ятаючи, як добре вони прислужилися йому в Антарктиді. Вони були величезні, мов човни, — отож полярники могли надіти дві пари вовняних шкарпеток і хутряні панчохи та ще й підмостити знизу морської трави, якою ескімоси вистеляють усередині мокасини. Крім того, було взято мішки із запасним одягом і лижними черевиками, що, просякнуті спеціальною маззю, виготовленою шановним аптекарем, не боялися води.

Одне тільки підвело: вчасно не надійшла замовлена для обох гідропланів радіоапаратура. Тому в польоті обидва гідроплани мали триматися поряд, щоб у разі потреби екіпажі могли подати один одному допомогу.

Амундсен був надто досвідчений полярник, щоб, підготувавши все для перемоги, не подумати і про можливість катастрофи. Перед вильотом із Шпіцбергену він, як то робив завжди, вирушаючи в експедицію, залишив капітанам «Фрама» і «Хоббі» стислу інструкцію, в якій вказував райони, де треба провадити пошуки, якщо гідроплани не повернуться у передбачений термін. На закінчення він розпорядився, коли і як належить ліквідувати базу експедиції Амундсена — Елсуорта й перевезти все обладнання до Тромсьо, де відданий Цапфе зайнявся б його розпродажем.

«Метеорологічні умови винятково сприятливі. Щоб вони повторились, довелося б, певно, чекати багато днів», — сповістив 21 травня доктор Бйоркпес.

Це повідомлення, якого чекали вже два тижні, миттю облетіло Нью-Омсунн.

— Стартуємо! — вирішив Амундсен.

Гуркіт запущених моторів розітнув повітря, відбився од криги затоки і голосною луною покотився по навколишніх гірських вершинах. Мертва білизна острова раптом ожила: із шахти довгою вервечкою потяглися чорні від вугільного пилу шахтарі, давні друзі Амундсена. Кожен з них хотів бути свідком незвичайної події — першого повітряного старту Руала на північ.

Зліва — Амундсен в Нью-Олесунні біля свого літака «Дорньє», праворуч — N25 на Шпіцбергені при підготовці до старту. Травень 1925 року.

І ЗНОВУ В ДОРОГУ, КУРСОМ НА ПОЛЯРНУ ЗІРКУ

Проба моторів. Повний газ. Замигтіли на сонці пропелери, піднявши хмари сріблястого пилу.

— Готово!

— Ждемо вас завтра! — пробився крізь гул моторів чийсь голос.

Перший вийшов на старт пілотований Рісер-Ларсеном гідроплан «N-25», на якому штурманом був Амундсен, а механіком — Фейхт. Услід за ним рушив гідроплан «N-24» з пілотом Дітріксеном, штурманом Елсуортом і механіком Омдалем. Обидві перевантажені машини ледве ковзали по жорсткій поверхні аеродрому в Нью-Олесуінні.

Пілот гідроплана «N-25» збільшив оберти, і мотори заревли глухим басом. Амундсен до болю стиснув поручпі сидіння, помітивши, з якою блискавичною швидкістю наближається до них чорна стрічка пролизня, що перетинав стартове поле. Та Рісер-Ларсен недарма мав славу найкращого пілота Норвегії. Ще хвилина, ще дві — і літак завис у повітрі майже над самісіньким краєм небезпечної ополонки. Одне коло над затокою, один погляд, щоб упевнитися, чп «N-24» теж стартував, і ось нарешті команда:

— Курс — норд!

Обидві