Читати книгу - "Діти капітана Гранта, Жуль Верн"

й найменшого відгомону того, що діється в світі. Самі лише буревісники відпочивали тут під час довгого перельоту, і на багатьох картах цей самітній бескид, омиваний хвилями Тихого океану, навіть не позначений.

Якщо можлива на земній кулі цілковита самотність, то вона існувала саме на цьому острівці, кинутому серед океану осторонь людських шляхів. Айртона повідомили, який острів обрано. Він погодився там жити на відлюдді, і «Дункан» узяв курс на Марію-Терезу. Яхта йшла прямісінько шляхом, що пролягав од цього острова до бухти Талькауано.

Через два дні, близько другої години, вахтовий повідомив: на обрії показалася земля. То був острів Марія-Тереза - низинний, довгастий, він ледь виступав над водою, схожий на велетенського кита. Яхта, котра розтинала хвилі з швидкістю шістнадцяти вузлів, була вже від нього за тридцять миль.

Мало-помалу обриси острівця чіткішали на видноколі. Сонце, схиляючись до заходу, кидало яскраве світло на його примхливий рельєф. То тут, то там вирізнялися невисокі вершини, паленіючи в скісних осяйних променях.

Близько п’ятої години Джонові Манглсу видалось, немов над островом в’ється легкий димок.

- Це що, вулкан? - спитав він Паганеля, який роздивлявся нову землю крізь далекоглядну трубу.

- Не знаю, як вам і відповісти,- одказав географ,- Марія-Тереза - малознаний острівець. Однак цілком можливо, що своїм виникненням він завдячує підводним зрушенням грунту, тобто має вулканічне походження.

- А коли на світ його породило виверження,- мовив Гленарван,- чи не може воно й знищити острівець?

- Малоймовірно,- відповів Паганель.- Він існує вже понад кілька століть, а це вже серйозна гарантія. Коли з Середземного моря виринув острів Джулія, він недовго залишався над водою й щез без сліду за кілька місяців після свого виникнення.

- Гаразд,- сказав Гленарван.- Як ви гадаєте, Джоне, ми дістанемось до острівця, поки зайде ніч?

- Ні, сер. Я не можу ризикувати «Дунканом» і приставати вночі до невідомого берега. Я йтиму короткими галсами, під малою парою, а завтра, коли розвидниться, ми пошлемо до берега шлюпку.

О восьмій годині вечора острів Марія-Тереза, хоч був усього за п’ять миль од яхти, ледь вирізнявся у пітьмі, неначе подовжиста тінь. «Дункан» так само поволі наближався до нього.

О дев’ятій годині на острові спалахнув досить яскравий вогник. Він світився рівно і не згасав.

- Ось що промовляє на користь вулканові,- сказав Паганель, уважно розглядаючи світло.

- Однак,- мовив Джон Манглс,- на такому віддаленні ми мали б чути гуркіт, який звичайно супроводить виверження, але з вітром, хоч він і дме зі сходу, до нас не долинає жодного шуму.

- Ваша правда,- погодився Паганель,- вулкан світиться, але мовчить. Більше того, це світло блимає, як вогник маяка.

- Маєте рацію,- сказав Джон Манглс,- а втім, на цих берегах немає маяків. О! - раптом скрикнув він.- Онде другий вогник! Цього разу зовсім над водою. Дивіться! Він рухається! Він міняє місце!

Джон не помилявся. На острові засвітився новий вогник, він то згасав, то знову займався.

- Виходить, острів заселений? - спитав Гленарван.

- Дикунами, очевидно,- відповів Паганель.

- Але тоді ми не можемо залишити там боцмана.

- Ні,- одказав майор,- то був би кепський дарунок, навіть для дикунів.

- Ми пошукаємо інший відлюдний острівець,- сказав Гленарван, мимоволі посміхаючись на майорове зауваження.

- Я обіцяв Айртонові зберегти життя й хочу додержати слова.

- В кожному разі, треба стерегтися,- додав Паганель.- У новозеландців, як колись у мешканців Корнуельських островів, існує варварський звичай заманювати судна рухливими вогнями. Може, він відомий і тубільцям Марії-Терези.

- Тримайся на чверть милі від берега,- гукнув Джон Манглс до стерничого.- Завтра на світанку ми дізнаємось, що воно таке.

Об одинадцятій годині Джон Манглс і пасажири розійшлися по своїх каютах. На носі яхти походжав вахтовий матрос. На кормі залишався тільки стерничий біля штурвала.

В цей час на ют зійшли Мері Грант і Роберт.

Діти капітана Гранта, прихилившись до поруччя, сумно дивилися на море, яке мінилося фосфоричним світлом, на блискучий слід «Дункана» у воді. Мері думала про майбутнє Роберта, Роберт думав про майбутнє сестри. Обоє думали про свого батька. Чи живий він, коханий батечко? Невже треба зректися щастя побачити його будь-коли? Яке життя буде без нього? Що станеться з ними? Що сталось би з ними й тепер без Гленарвана й леді Гелени?

Хлопець, що його горе зробило дорослим дочасно, вгадав, які думки хвилювали його сестру.

- Люба Мері,- сказав він і взяв її за руку,- не треба впадати в розпач. Згадай, чого навчав нас батько: «Найголовніше - не занепадати духом»,- казав він. Будьмо ж, як він, бадьорі й мужні. Це надавало батькові сили все перемагати. Досі ти працювала заради мене, тепер, сестричко, я хочу працювати заради тебе.

- Любий Роберте! - озвалась дівчина.

- Я маю тобі щось сказати,- вів далі Роберт,- ти не будеш сердитись на мене, Мері?

- За віщо мені сердитись на тебе, мій хлопчику?

- І ти дозволиш мені зробити те, що я хочу?

- Кажи, в чім річ? - занепокоєно спитала Мері.

- Сестро моя! Я хочу стати моряком...

- Ти покинеш мене? - скрикнула Мері, стиснувши братову руку.

- Так, сестричко, я буду моряком, як наш батько, як капітан Джон. Мері, люба Мері! Адже капітан Джон не втратив надії розшукати батька! Ти повинна вірити, як і я, в його відданість. Він обіцяв зробити з мене справжнього моряка, а поки що ми разом шукатимемо батька. Скажи, сестро, що ти згодна. Наш обов’язок, мій принаймні, зробити те для батька, що він зробив би для нас. У мене одна лише мета в житті: шукати, безперестанку шукати того, хто ніколи б нас не покинув, ні тебе, ні мене! Мері, люба, який він був добрий, наш батько!

- І такий великодушний, такий високий думками й серцем,- додала Мері.- Знаєш, Роберте, ним уже стала пишатися наша батьківщина, і він посів би значне місце серед найвидатніших її людей, якби лиха доля не перешкодила йому.

- Я цього певен! - відповів Роберт.

Мері пригорнула брата до свого серця, й він відчув, як йому на чоло скотились сльозинки.

- Мері, Мері! - вигукнув він.- Хай наші друзі говорять, що