Читати книгу - "Місце під зорями, Анні Кос"

Глава 36.2

***

 

На світанку п'ятнадцятого дня, як і обіцяла Йорунн, до Вітахольма наблизилися війська хольдингів. Напередодні наче за чиїмось наказом згасли численні пожежі в околицях, потім обрій затягло від пилу, піднятого кіньми, а вже за декілька годин дозорці доповіли хану, що вороги беруть місто у велике кільце. Лід не наказав своїм людям негайно атакувати стіни, не засипав обложених градом стріл, не намагався підпалити місто, але шляхи відступу відсік рішуче і з повним розумінням справи. Звісно, поодинокі лазівки з міста, яких за останні чотири роки люди Талгата відшукали немало, все ще лишалися відкритими, але використовувати їх не було сенсу. Конунг прийшов, щоб закінчити протистояння, а не продовжувати його. 

Талгат спостерігав за ворогами з дивною сумішшю полегшення й напруги. Його поривчаста натура раділа можливості покінчити протистояння одним потужним ударом, натомість вроджена обережність вимагала виявити терпіння та витримку. «Стіни — це захист, — нашіптував розум. — Грай до кінця, використовуй усі переваги, що маєш, навіть якщо інші цього не розуміють».

На превеликий жаль хана, інші дійсно не розуміли.

Слабкістю хольдінгів був час, слабкістю кочівників — звичка воювати на відкритих просторах. Талгат визнавав, що його люди не знають, як обороняти місто, не привчені стояти на стінах. Вони бояться залишитися всередині замкненого кам’яного кола, та й битися звикли в сідлі, а не пішими. Ні ойра, ні зайсан, ні тайгута не погодяться чекати в місті довгими днями, а, можливо, тижнями, в той час як облога вимагала терпіння, витримки, стійкості. Кочівники жадали вільного вітру, швидких атак, стрімких відступів. Його серце хотіло того ж. Та як хан усіх народів він мусив насамперед дослухатися логіки, а не інстинктів. 

І все одно наказ залишатися за стінами озвався в його власній душі відгомоном боягузтва, що вже казати про інших? Серед сотників й тисячників, яких він вимушено зібрав на нараду, прокотився невдоволений шепіт, суть якого зводилася до одного: справжній хан не стане ховатися у норі, наче щур, навіть якщо бій означатиме загибель.

Бовдури. Звідки їм знати, що Талгат був би радий померти просто зараз, у розквіті слави, досягши того, що не вдавалося нікому до нього? Якби не одне маленьке, та суттєве «але»: його смерть мала б слугувати сходинкою до зміцнення племен, а не до їхньої поразки. 

— Вони зав’язнуть під цими стінами й не зможуть рухатися північніше, — гаркнув хан, не витримавши презирливих напівпоглядів власних підлеглих. — А також не зможуть пустити в дію свої магічні фокуси у місті, де під кожним дахом живуть їхні ж родичі. Ми місяцями виснажуватимемо їхні облогові загони, а потім прийде зима й хольдинги будуть змушені повертатися до власних прихистків.

— А що наші союзники? — подав голос один з тисячників хулайд. — Мої люди перехопили коня вісника й доставили листа Великому ханові. Що було в тому листі?

Талгат аж зубами скрипнув, але питання тисячника підтримали інші, тож довелося відповідати. Він підняв шкіряний футляр, прикрашений золотими інкрустаціями й витяг з нього сувій.

— Імператор пише, що не може відправити до нас війська. Ми мусимо битися самі, — зронив хан й обвів важким поглядом принишклих людей.

— І це все?

— Ні, — зблиснув очима Талгат. — Він каже, що серед хольдингів переховується кілька магів, які можуть використати свої сили проти військ конунга, — по рядах слухачів прокотився гул схвалення, але хан підвищив голос й продовжив: — за умови, що ми доведемо, що варті цього. Що б це, трясця його матері, не означало. 

— Гадаю, це очевидно, — підвівся зі свого місця Удвар. — Ми мусимо дати такий бій, щоб здригнулася земля. Маємо вийти за ворота й показати усьому світу міць кочових племен.

— Дурня, — роздратовано обірвав його Талгат. — Я не покладатимуся на магію там, де достатньо витримки й розуму. Ми гадки не маємо, скільки там магів, на чиєму боці вони насправді й на що спроможні. Ви готові ризикнути власним життям й майбутнім своїх дітей? Адже в нас буде лише одна спроба, яка означатиме або перемогу, або смерть.

— Так. І я теж підтримую рішення про атаку, — Гоньд войовниче задер підборіддя й демонстративно поправив пасок з мечем. За його спиною з’юрмилися сотники й тисячники ойра. — І якщо Великий хан не відчуває в собі достатньо сил, аби стати на чолі війська…

— Ах ти ж покидьку, — тихо прошипів Талгат. — Та як ти насмілився відкрити свого поганого рота? Гадаєш, я не бажаю того ж, що й ви?! Я, а не ти, об’єднав племена. Я, не один з вас, знайшов змогу доправити тисячі сімей і величезні отари через безводні пустки.  Я дав вам хліб, який їдять ваші діти, золото, яке ви даруєте власним дружинам, рабів, що обробляють вашу землю, — він підійшов до Гоньда на відстань витягнутої руки й поклав долоню на руків’я меча. — І саме я дбаю про те, аби ви всі залишилися тими, ким вас народжено: вільними дітьми степу, а не прислужниками імперців.

— Ну то зроби те, що мусить зробити саме Великий Хан, — твердо озвався Гоньд. — Очоль війська й вийди назустріч Ліду. Інакше, присягаюся предками, ми оберемо того, хто зробить це за тебе.

Обличчя хана побагряніло від гніву, дихання поважчало, але невимовним зусиллям він стримався й опанував себе.

— Що ж, — від його рику присутні здригнулися. — Нехай буде по-вашому. Готуйтеся до битви, я сам поведу загони в атаку!

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍