Читати книгу - "Тореадори з Васюківки (2004)"

вона це промовила, що в мене в самого защемiло в горлi. I я не мiг нiчого сказати.

Та й не довелося. Бо зовсiм близько позад мене почувся голос:

— Зараз, бабушка, зараз…

Я обернувся На стрiху пiднiмався по приставленiй з машини драбинi Митя Iванов. Корова вже була в машинi, бабинi дочки теж.

Уже розвиднiлося. Дощ припинився. На затопленi хати й дерева лягав туман. У бiлому серпанку все виглядало ще незвичайнiше.

Я раптом вiдчув, як замерз, як закоцюбли в мене ноги у мокрих штанях, як заклякли, задубiли руки. Вiд холоду аж болiло в грудях. Я вiдчув, що коли зараз якось не зiгрiюсь, то буде погано.

А там же в машинi мiй ватник. Вдягти, вдягти його швидше! Але як же Павлуша? Якщо я полiзу в машину по ватник, а вона рушить. Уже ж, здається, все забрали, оце тiльки бабу Мокрину знiмуть i їхатимуть. А Павлуша ж на човнi, вiн човна не кине. I машина переповнена. Крiм корови, пiдсвинка й курей, оно ще скiльки клумакiв, чемоданiв, ящикiв усяких…

Митя Iванов, обережно пiдтримуючи бабу Мокрину, вже допомагав їй спускатися по драбинi у бронетранспортер.

— А де пацан, га? Пацан де? — почувся раптом знизу стурбований голос старшого лейтенанта Пайчадзе. Я мусив подати голос.

— Та я тут! — цокаючи зубами, якомога веселiше гукнув я. — Ви їдьте, їдьте! Я на човнi поїду, з Павлушею.

Спершу я це сказав, а вже потiм усвiдомив, що цим самим одрiзав собi шлях до ватника i хтозна тепер, як зiгрiюсь. "Але там, мабуть, зараз однак ватника i не знайдеш за тими клумаками", — заспокоїв я себе. I щоб не було вже нiяких сумнiвiв i вагань, зразу сунувся вниз — спускатися назад на горище. Павлуша, який терпляче стояв на драбинi нижче мене i все чув, але нiчого не бачив, крiм моїх мокрих штанiв, не встиг зорiєнтуватись, i я трохи сiв йому на голову. Та вiн навiть слова менi не сказав, а просто одразу став спускатися.

Роздiл XXIII

У хатi Гребенюкiв. Ой, нога, нога! Безславно додому. Все плутається

Через горищне вiкно ми перебралися в човен.

— Я п-погребу, б-бо з-змерз т-трохи, — процокотiв я i взяв весло.

— Ану стривай, — сказав Павлуша, знiмаючи штормiвку. На ньому була ловкенька брезентова штормiвка на "блискавцi", з каптуром.

— Та ну… — почав я. Але вiн перебив мене:

— Вдягай зараз же, бо… — i силою натяг на мене штормiвку.

— Н-ну д-добре, я т-трохи… а п-потiм оддам.

Зашморгнувши "блискавку" до пiдборiддя, я взявся за весло.

Я так налягав на нього, наче хотiв зламати. I вже через кiлька гребкiв вiдчув, як пiшло потроху тепло в руки i в ноги. Я грiб навстоячки, присiдаючи i рухаючись усiм тiлом. Менi здавалося, що човен летить, як ракета. Але не встиг ще я i з саду вигребти, як навантажена, мов циганський вiз, амфiбiя спокiйнiсiнько "обштопала" нас i, показавши корму, з якої визирала плямиста меланхолiйна коров'яча морда, зникла у туманi за кронами дерев. Ловка все-таки у нас технiка зараз в армiї на озброєннi. Ич, як пре!

Я вигрiб на вулицю i, вже не поспiшаючи (бо трошки засапався), скерував човна попiд садами вулицею.

Туман клубочився над водою, стаючи дедалi бiлiшим, бо густiшав i дедалi все бiльше розвиднювалось.

Зненацька з туману виринув, мало не наскочивши на нас, ще один бронетранспортер, на борту якого бiлiли великi майже метровi цифри: 353 (на бронетранспортерi старшого лейтенанта Пайчадзе, я помiтив, був номер 351).

Триста п'ятдесят третiй теж був завантажений доверху рiзним хатнiм скарбом. Там стояло навiть пiанiно, а на пiанiно сидiла… Гребенючка. Помiтивши нас, вона стрiпнулася i, здається, хотiла щось гукнути, але не встигла — бронетранспортер уже проплив. Я глянув на Павлушу. Вiн дивився вслiд машинi розгублено, i в очах його був розпач i якась досада. Такими очима дивляться вслiд поїзду, на який запiзнилися.

I раптом я зрозумiв. Вiн же ж, мабуть, поспiшав до неї, хотiв рятувати, спецiально човна роздобув. Може ж, мрiяв винести її на руках iз затопленої хати. Усi закоханi в цiлiм свiтi про це мрiють. I була ж така можливiсть. Була. А через мене нiчого в нього не вийшло. Запiзнився. Через мене. Ото якби не рятував мене, може б, i встиг. А так — запiзнився…

I я вiдчув, що я мушу зараз щось зробити.

— Слухай, — сказав я, — а давай завернемо туди. Там, напевне, ще щось треба забрати. Точно.

I, не чекаючи його згоди, я повернув човна туди, звiдки тiльки що виплив триста п'ятдесят третiй — до хати Гребенюкiв. У Гребенюкiв була нова велика хата — торiк поставили. Не хата, а будинок — просторий, гостроверхий, пiд черепицею, з широкими, на три шибки вiкнами, з вiзерунчастою скляною верандою. I тому, що вiн був на високому фундаментi, залило його тiльки до половини. Вiкна були вiдчиненi навстiж, i всередину можна було просто заїхати човном. Я так i зробив.

— Пригинайсь, — сказав я Павлушi i сам присiв, скеровуючи човна просто у вiкно.

Це