Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

188
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 161 162 163 ... 176
Перейти на сторінку:
Це не розв’язало проблеми брутальності й негуманності, нічого не відвернуло і не надто щось прояснило. Та все ж у цьому щось було. Цей фільм подобався сотням, мільйонам глядачів. Звісно, його було майстерно знято, і Джордж Отвей у ролі Кальдофреддо грав просто чудово. Цей Отвей, англієць років тридцяти, був дуже схожий на Гумбольдта. У той момент, коли він кидався на стіни каюти, як це роблять — я сам бачив — оскаженілі мавпи в зоопарку, несамовито відчайдушно б’ючись об перегородки, мене пронизала думка, що й Гумбольдт отак боровся з поліцією, коли його забирали в «Бельвю». Ох, бідолашний чоловік, нещасний, войовничий, розлючений Гумбольдт, який плаче і кричить. Його квіти загинули в пуп’янку. Його кольори так і не побачили світла, вони зблякли у нього в грудях. І схожість між Отвеєм у каюті й Гумбольдтом була така надприродна, що я розплакався. Коли весь кінотеатр корчився зо сміху і шаленів від захвату, я голосно схлипував. Кантабіле прошепотів мені на вухо:

— Яке кіно, га? Що я тобі казав? Навіть ти заходишся сміхом.

Так, але тепер Гумбольдтове існування триває десь в іншому місці, його душа перебуває в якійсь іншій частині Всесвіту, там, де душі очікують підтримки, яку лише ми, живі, можемо послати їм із землі, немов зерно у Бангладеш. Тим гірше для нас, хто народжується мільйонами, мільярдами, немов бульбашки шипучого напою. У мене перед очима промайнули запаморочливі видіння живих і мертвих, людства, яке заходиться сміхом, коли на екрані розгортається комедія про канібалізм, або ж зникає у величезних хвилях смерті, у полум’ї та муках битв, гине від голоду на стражденних континентах. А потім я неясно побачив, як ми летимо наосліп крізь морок, а потім проникаємо в якийсь отвір і летимо над містом. Воно виблискує крижаними краплинами, далеко внизу. Я спробував угадати, чи ми приземлимося, чи полетимо далі. Ми полетіли далі.

— Вони дотримуються вашого сценарію? Використовують його? — запитав Кантабіле.

— Так. І роблять це дуже добре. Вони додали й багато власних ідей, — відповів я.

— Не надто захоплюйся! Я хочу, щоб завтра ти мав войовничий настрій.

Я сказав Кантабіле:

— За свідченням корабельного лікаря, росіяни довели, що мають слушність, не лише здійснивши промивання шлунка, але й дослідивши екскременти того чоловіка. Випорожнення людей, які голодували, тверді й сухі. Цей чоловік стверджував, що нічого не їв. Але було ясно, що він на тій крижині не надто довго перебував без їжі.

— Вони могли би це включити. Сталін, не вагаючись, виставив би на Красній площі горщик із лайном. А в наш час це можна зробити й у фільмі.

Місце дії перенеслося у сицилійське селище, де ніхто не знав про гріх Кальдофреддо, а він сам був просто веселий старий чоловік, який торгував морозивом і грав у сицилійському музичному гурті. Слухаючи, як він сурмить, я відчув значущість контрасту між його короткими арпеджіо і жахливою складністю його теперішнього становища. Щаслива людина, якій більше нічого сказати чи зіграти, крім цих простеньких мелодій. Чи є ще такі люди довкола нас? Дивитись, як Отвей дме в трубу, з обличчям, таким схожим на Гумбольдтове, теж було бентежно. А що Гумбольдт потрапив до фільму, то я шукав там і себе. Подумав, що почасти моя вдача проглядається у дочці Кальдофреддо, яку грала Сильвія Соттотутті. В її особистості виражалася якась болісна готовність або ж радісне прагнення, що, на мою думку, були притаманні й мені. А от до коротуна з широкими щелепами, пласким обличчям і низькими бровами, який грав її чоловіка, мені було байдуже. Можливо, я ототожнював його з Флонзелі. Одного разу на виставці меблів за нами йшов якийсь чоловік. Певно, це був Флонзелі. Вони з Ренатою обмінялися знаками… Раптом я зрозумів, що як пані Флонзелі Рената матиме в Чикаґо дуже обмежене світське життя. Трунарів не надто охоче запрошують на обіди, хіба що до інших трунарів. Аби звільнитися від цього прокляття професії, їй доведеться багато з ним подорожувати, і навіть під час круїзу Карибським морем, сидячи за капітанським столиком, їм доведеться молитися й сподіватися, що там не виявиться нікого з їхнього рідного міста, хто міг би запитати: «А ви часом не Флонзелі з “Похоронної контори Флонзелі”»? Тож Ренатине щастя буде затьмарене, як красу сицилійського неба затьмарив для Кальдофреддо його нечестивий учинок в Арктиці. Я зауважив це навіть у його грі. Подумав, що в його трубі був один клапан, що, коли його потягти донизу, ввігнався би в самісіньке серце цього чоловіка.

Далі в село приїхав скандинавський журналіст, який збирав матеріал для книжки про Амундсена й Нобіле. Він розшукав бідолашного Кальдофреддо і почав йому надокучати. Старий сказав: «Ви помилилися. То був не я». «Ні, ви саме той чоловік», — відповів журналіст. Це був один із тих емансипованих північноєвропейців, які вигнали зі свого серця сором і морок, чудово підібраний актор. Між двома чоловіками відбулася розмова на схилі гори. Кальдофреддо благав його забратися й дати йому спокій. Коли журналіст відмовився, він впав у лють, як колись на криголамі «Красін». Але цей напад люті, сорок років по тому, був шалом старого чоловіка. Він мав у собі більше душевної сили та злості, ніж тілесної. У цьому нападі благання та люті, слабкості та демонічного розпачу Отвей був просто надзвичайний.

— Це було так, як у вашому сценарії? — запитав Кантабіле.

— Більш-менш.

— Віддай мені цей номерок, — сказав він і запхав руку мені до кишені. Я зрозумів, що його надихнув порив Кальдофреддо. Він був такий збуджений, що просто втратив голову. Радше щоб захистити себе, а не щоб зберегти номерок, я стиснув його зап’ясток.

— Кантабіле, забери руку з моєї кишені.

— Я мушу про нього подбати. Ти безвідповідальний. Чоловік, який був підкаблучником. Не при своєму розумі.

Ми відкрито боролися. Я не міг бачити, що робить той маніяк на екрані, бо цей інший маніяк нависав наді мною. Як було сказано в одному з моїх авторитетних джерел: різниця між словами «наказувати» і «переконувати» — це різниця між демократією і диктатурою. Поруч зі мною сидів шаленець, бо йому ніколи не доводилось себе ні в чому переконувати! Ця думка несподівано додала мені відчайдушності, щоб дати Кантабіле відсіч. Це думання перетворить мене на йолопа. Так само як тоді, коли Кантабіле погрожував мені бейсбольними битками, а я подумав про вовків Лоренца чи про риб-колючок, або ж, коли він заштовхнув мене у кабінку вбиральні, я подумав… Усі події переносилися в думки, а потім ці думки свідчили проти мене. Я

1 ... 161 162 163 ... 176
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дар Гумбольдта», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дар Гумбольдта"