Читати книгу - "Викрадачі"

переклад із собою — ясно ж, що його потрібно було взяти! Мері вже збагнула б це, кинувши презирливо: «Це ж елементарно, Ватсоне!» Розчарований, я простяг їх Робінсону.

— Мсьє, якщо дозволите, я вам зателефоную сьогодні ввечері. Можна? Я поміркую над тим, який зв’язок може існувати між фотографією й картиною Сіслея.

— Я теж подумаю, — доброзичливо відгукнувся він. — Сумніваюся, що це багато важить, навіть якщо сукні однакові. Коли ви досягнете мого віку, то знатимете, що врешті-решт це нічого не важить. А між тим Івонна вже чекає нас до ленчу.

Ми сіли навпроти один одного за полірований обідній стіл — столова кімната знаходилася за іншими зачиненими дверима з вітальні, зеленими. Тут було також багато картин, розвішаних на стінах, і фотографії Парижа 1920—1930-х років, у рамочках. Прості й надзвичайно зворушливі види: річка, Ейфелева вежа, люди в темних пальтах і капелюхах-котелках — місто, якого я ніколи не побачу. Курка із цибулею була смачна. Івонна ввійшла спитати, чи до смаку її страва, й залишилася з нами випити півбокала вина, витерши лоба рукою.

Після ленчу Анрі здавався таким стомленим, що я одразу відкланявся, нагадавши, що ввечері зателефоную.

— Ви повинні ще прийти попрощатися, — сказав він мені.

Я допоміг йому влаштуватися в кріслі й ще хвилинку побув з ним. Коли я зібрався йти, він знову спробував підвестися, але я його зупинив і потис йому руку. Раптом він, здається, заснув. Я тихенько підвівся на ноги.

Він покликав мене, коли я вже був у самих дверей вітальні.

— А я вам не казав, що Оде була дитиною Зевса? — Очі в нього сяяли, крізь старече замріяне обличчя проглядав юнак. Я повинен був здогадатися, що саме він вголос скаже те, про що я так довго розмірковував.

— Розумію. Спасибі, мсьє.

Коли я виходив, його підборіддя впало на долоні.

Розділ 102

Марлоу

У вузькому номері готелю я влаштувався на ліжку, тримаючи Зоїн переклад:

Я сьогодні й сама трохи стомилася, не можу ні до чого взятися, окрім як писати листа, а вчора мені добре малювалося, тому що я знайшла гарну натурницю, Еме, нашу іншу служницю. Одного разу вона сказала мені, зашарівшись — коли я спитала, чи знає вона Ваш улюблений Лувесьєн, — що сама з найближчого сусіднього села, яке зветься Ґрем’єр. Ів вважає, що мені не слід турбувати слуг і робити з них натурниць, проте де ж іще я знайду таку спокійну модель?

У крамниці поряд з готелем я зміг купити телефонну картку за еквівалент двадцяти доларів — можна багато розмовляти зі Сполученими Штатами, — а також карту автошляхів Франції. По той бік вулиці, на Ліонському вокзалі, я помітив кілька телефонів-автоматів і пішов туди, тримаючи в руках листи, відчуваючи, як наді мною нависає величезна будівля з побитими кислотними дощами статуями. На хвилинку мені заманулося ввійти до вокзалу, сісти на потяг з паровозом, почути, як він свистить і зітхає, тай поїхати з цієї станції в той світ, що був знайомий Беатрисі. Але на ближніх коліях стояли лише три лискучих швидких потяги космічної ери, а всередині вокзалу лунали з гучномовців нерозбірливі об’яви про відправлення.

Я присів на першу, яку знайшов, вільну лаву й розкрив карту. Лувесьєн знаходився на захід від Парижа, якщо хочеш рухатися вздовж Сени слідами імпресіоністів. Декілька пейзажів Лувесьєна я бачив у день приїзду в музеї д’Орсе, в тому числі й одну картину Сіслея. Знайшов я на карті й Море-сюр-Луен, де він помер. Маленька цяточка поблизу — Ґрем’єр. Я втиснувся до телефонної будки й зателефонував Мері. У Вашингтоні була середина дня, але Мері повинна вже повернутися з роботи, малювати або готуватися до вечірніх занять. На моє полегшення, вона відповіла після другого дзвінка.

— Ендрю? Як ти там?

— Все добре. Я на Ліонському вокзалі. Все просто чудово. — Зі свого місця я бачив крізь скло будки фрески над входом до «Блакитного потяга», що колись називався «Буфетом Ліонського вокзалу» й був найпрестижнішим вокзальним рестораном за часів Беатриси — принаймні, за часів Оде. І сьогодні, сторіччя потому, там можна пообідати. Мені дійсно було шкода, що Мері немає тут, поруч.

— Я знала, що ти зателефонуєш.

— А ти що робиш?

— Ой, пишу, — відповіла вона. — Акварелі. Натюрморти мені наразі щось набридли. Коли ти повернешся, нам неодмінно потрібно поїхати на природу й писати пейзажі.

— Згоден. Ти сама вирішиш, коли це зробити.

— А в тебе все добре?

— Добре, хоча я тобі телефоную тому, що виникла певна загадка. Привід поламати голову — на зразок Шерлока Холмса.

— Тоді я краще буду твоїм Ватсоном, — відповіла вона, сміючись.

— Ні, ти завжди мій Холмс. Ось тобі задача. У 1895 році Альфред Сіслей написав сільський пейзаж. Там є жінка, яка йде від глядача, на ній темна сукня з особливим орнаментом на нижній прузі, на кшталт давньогрецьких геометричних візерунків. Я бачив картину в Національній галереї — можливо, вона й тобі знайома.

— Я такої не пам’ятаю.

— Так ось, я гадаю, що вона вдягнена в сукню Беатриси де Клерваль.

— Що таке? Звідки ти можеш це знати?

— У Анрі Робінсона є фото, де вона саме в цій сукні. До речі, він чудовий. І про листи ти все вірно вгадала. Роберт привіз їх з Франції. Не хочеться говорити, але він поцупив їх в Анрі.

Вона хвилину помовчала.

— І ти їх повернув?

— Звісно. Анрі так зрадів, що вони знову в нього!

Вона, напевно, міркувала про Роберта й про те, що відкривається все більше скоєних ним злочинів, але потому сказала:

— Навіть якщо ти впевнений, що це та сама сукня, що з того? Можливо, вони були знайомі й вона просто позувала йому?

— Село, в якому він її написав, зветься Ґрем’єр, це батьківщина її покоївки. Анрі мені розповів, що коли Оде, Беатрисина дочка, помирала, вона сказала Анрі — ти слідкуєш за думкою? — що Беатриса залишила покоївці дещо важливе, якийсь доказ її любові до Оде. Але Оде так ніколи й не з’ясувала, про що саме йшлося.

— Ти хочеш, щоб я поїхала разом з тобою до Ґрем’єра?

— Було б непогано. А ти вважаєш, що мені слід туди поїхати?

— Не розумію, як тобі вдасться розшукати будь-що в цілому селі, та ще й після такого тривалого часу. Можливо, один з них там похований?

— Можливо, Еме — втім, я не впевнений. Гадаю, що вся родина Віньйо похована в Парижі.

— Має бути так.

— А як ти гадаєш: я це роблю для Роберта? — Мені хотілося знову почути її