Читати книгу - "Марина — цариця московська"

Тільки трохи краще — бояри зберегли йому життя. Хай цьому і радується. І його брати теж — хоч і на них незмита кров царя Дмитрія.

У жовтні 1611 року король Речі Посполитої Сигізмунд ІІІ, взявши після довгої облоги Смоленськ, — як казали, «навічно» повернув його Польщі, — урочисто в’їхав до Варшави. Кавалькада його була довга, здавалося, що безконечна, але відразу за позолоченою каретою його мосці коненята тягли простий селянський візок, у якому сидів колишній руський цар Василій Шуйський та два його брати...

Hа площі відбулася препишна зустріч короля його підданими.

На тій зустрічі, на очах у всього люду до короля підвели руського царя і веліли висловити свою покірливість його величності.

І раптом сталося те, чого ніхто навіть з поляків не сподівався: вчорашній цар Московської Русі Василій Іванович Шуйський — правда, пристойно зодягнений з такого приводу, раптом...

Раптом за давнім руським звичаєм уклонився в пояс, доторкнувшись рукою до землі, а коли його підвели до короля, поцілував йому руку. Кажуть, що то було видовисько велике — ще б пак! Жоден король Речі Посполитої не повертався з походу із такою «здобиччю». Тож було те видовисько великим, предивним, яке викликало до поверженого царя жалість.

Але не у всіх. Воєвода Юрій Мнішек вимагав суду над Шуйським — за вбивство Дмитрія. Вимагав настирливо, але сейм віднісся до поверженого царя із співчуттям і ухвалив суду над Шуйським не влаштовувати — буде з нього і так ганьби. Та й старість треба поважати.

Ухвалу сейму підтвердив король, але велів усіх трьох братів Шуйських ув’язнити в Густинському замку під Варшавою — так закінчилося похмуре і нещасливе царювання Василя Івановича. Посадили його в замок під препильну варту, утримання йому виділили, як свідчитимуть сучасники, «паскудне» — це видно із списку речей та одягу, що залишилися після нього. Помре він тихо та непомітно, засне й не прокинеться, через рік по тому, у 1612 році, і десь там, неподалік замку його й зариють — як наче якогось безіменного жебрака, безрідного бродягу.

Коли вісті про кончину Шуйського дійшли до Москви, кілька князів висловилися з цього приводу. Князь Кагирєв-Ростовський сказав, що цар Василій був розумний, хоч тепер його розум уже нікого не дивує і не може вважатися... розумним, а його хитрість, здатність заплутати інтригу тоді сприймали за тямковитість. Коли ж йому довелося цей розум показати в державних справах, то всі побачили з боку Василія ряд помилок, розгубленість перед бідою, нездатність керувати державою... Інший князь — Хворостинін — назвав його нечестивцем, який, залишивши Бога, звертався до бісів і, мовляв, був схильний до волховання. До єресі. І загалом був безчесним, який ні до кого не мав жалю, а любив лише донощиків та різних нашіптувачів. Народ його ніколи не любив, не шанував, тож на його смерть не звернув аніякої уваги. Наче Московська Русь і не мала такого царя, як Василій Іванович Шуйський...

По смерті Василя Івановича в чужій землі майже три роки Русь залишатиметься без царя і фактично без центральної влади. Її роздиратимуть міжусобиці і польсько-шведська інтервенція. Зі свого офіційного зображення (мініатюра з «Тітулярніка») Шуйський хитро скосив око з-під насунутої на лоба шапки Мономаха, наче ось-ось підморгне і скаже: «А що — спробували, як без мене, га? Було б мене не чіпати, то й не була б Русь аж цілих три роки без царя-батюшки!»

А може, то тільки так здається, може, на тій мініатюрі зо­бражений нещасливий дідок з довгою густою бородою, якого всі не любили і царювання якого всім — у тім числі й самому Василію Івановичу — завдало стільки лиха і потрясінь.

Його прах знаходитиметься в чужих палестинах ще два­дцять три роки, аж доки року 1635-го не буде перевезено до Москви — який-не-який, а все ж таки цар!

Вигнаний за життя з Кремля, Василій Шуйський повернеться до нього по своїй смерті, але повернеться вже навічно.

На північному боці Боровицького горба у Кремлі — Архангельський собор: зведений за Івана III італійським майстром Алевізом Новим як великокняжа усипальниця Московської держави.

Різні там лежать князі, герої, мученики, святі. Біля іконо­стаса похований Василій Темний — онук Дмитрія Донського. На великий престол він зійшов ще дитиною (маючи близько десяти років), і в Московському князівстві відразу ж почалися міжусобиці, що тривали двадцять років. Князь навіть осліпив свого двоюрідного брата Василія Косого — під час тих перетурбацій за престол. Думав, що й це зійде йому з рук — великий-бо князь! Аж ні. Його самого осліпили (тому він і став Темним, себто незрячим) — що творив, те й заслужив. Тепер обидва князі лежать рядком — кат і його жертва, обидва осліплені. Невже й справді має рацію народна мудрість, яка застерігає: не рий яму ближньому!

Із 54 поховань собору 52 знаходяться під землею. Князі великі й удільні поховані в тесаних білокам’яних гробах, скритих під підлогою, а над похованнями зведені цегляні надгробки. У XVIII ст. на них були встановлені білокам’яні плити з написами і орнаментом. (У 1903 році, аби зберегти надгробки від руйнування, їх сховали у мідні чохли.)

Перша гробниця біля західних воріт, ближче до північної стіни — царя Василія Шуйського, померлого в Польщі у 1612 році, де він перебував в ув’язненні, прах якого був перевезений до Москви і похований в Архангельському соборі у 1635 році.

На підлозі собору розташовані дві раки із святими мощами. В одній з них покояться останки святого благовірного князя Михайла Чернігівського, мученика, убитого в Золотій Орді у 1245 році, у другій — святого страстотерпця (так називали у християн мучеників, які постраждали за релігійні переконання). Ім’я йому — Дмитрій.

Просто Дмитрій.

Так, так, молодший син царя Івана Грозного, буцімто — офіційна версія — убитий у 1591 році в Угличі. (Хоча при чім тут страстотерпія, маленький царевич Дмитрій — якщо його таки справді убито було в Угличі, — до релігії і, тим більше, боротьби за свої переконання не мав аніякого відношення.)

Перевезений з Углича і похований в Архангельському соборі Кремля царем Василієм Шуйським, котрий ще