Читати книгу - "Останнє літо"

й поїхав сьогодні зранку сюди, щоб, як він казав, «залізно» обгрунтувати доповідь Військовій раді армії про потребу, хоч як це й складно, перенести переправу, якщо ми не хочемо йти на риск, пов’язаний з постійним проїздом і проходженням тисяч людей через цю страшну смугу.

Зупинившись неподалік од мосту, Таня двічі, а може, й тричі безуспішно проголосувала. Мостом їхали машини, навантажені по самісінькі борти снарядними ящиками.

Один грузовик зупинився, але виявилось, що він одразу поверне праворуч, а Тані треба було їхати прямо.

Потім, обганяючи грузовика, що загальмував, промчав віліс, і їй махнули звідти рукою. Вона не роздивилася за тентом — хто, та, коли слідом за першим вілісом проскочив другий, з радіоантеною, а за ним бронетранспортер, зрозуміла, що то, певно, Синцов проїхав з командуючим: рукою махнув, а зупинитися своєю волею не міг.

Коли віліс обминав грузовика й Синцов побачив ззаду, за тим грузовиком, Таню, що стояла край дороги, було вже пізно. Вона промайнула, і її знову затулив грузовик.

І Синцов, хоч і встиг махнути їй рукою, не був певний, що вона помітила.

Та Серпілін, сидячи попереду, помітив — мабуть, у переднє дзеркальце, — як він там, ззаду, махнув рукою, і обернувся:

— Кому махав?

— Дружині.

— Зупиніть, — сказав Серпілін Гудкову, — пропустіть другу й третю машини вперед. Отак.

І, почекавши, доки їх випередили віліс з рацією і бронетранспортер, наказав дати задній хід.

Не повертаючи, поїхали заднім ходом, аж поки порівнялися з Танею, що й досі стояла край дороги.

Віліс став так, що Таня опинилася зовсім поруч із Серпіліним, упритул, віч-на-віч, і просто перед собою побачила його ледь примружені в усмішці очі. Усмішка була добра. Буре, обвітрене й засмагле обличчя, а очі на цьому бурому обличчі — голубі, ясні, ніби вицвілі.

Раніше вона не помічала, які в Серпіліна очі, бо він завжди дивився на неї з висоти свого зросту, а тепер, коли вона стояла на дорозі, а він сидів на передньому сидінні віліса, вони були ніби однакові на зріст і дивились одне на одного, очі в очі. І виявляється, очі в нього були голубі.

— Здрастуй, військлікарю, — сказав Серпілін. — Давно тебе не бачив. — І, вилізши з віліса на дорогу, вже знову згори, з висоти свого зросту, подав їй руку й усміхнувся. — Що тут робиш?

— Голосувала, — сказала Таня. — По медсанбатах їжджу. Їй здалося, що Серпілін зараз скаже: «Сідай до нас, підвеземо». А він сказав зовсім інше:

— Під Могильовом була — впізнала знайомі нам з тобою місця?

— Упізнала.

— Тепер уже незнайомими йдемо. Так до самого кінця війни й доведеться — незнайомими…

Сказав і потягнув носом: почув важкий трупний запах.

— Не думай, що про тебе не згадував. Тільки за весь рік часу не вибрав побачити. Така наша служба. А його про тебе питав, — кивнув він на Синцова, що одразу слідом за ним вискочив з віліса й стояв поруч з Танею, торкаючись її плеча. — Не скаржився тобі, що в ад’ютанти примусив його піти.

— Не скаржився, — сказала Таня і раптом, сама від себе не чекаючи, що зважиться сказати це, додала — Я сама його за це лаяла.

І хоч Серпілін, здавалося б, міг у відповідь на її слова здивуватись і навіть образитись — як це, за що й чому лаяла? — він не здивувався і не образився, а, ніби одразу все зрозумівши, сказав:

— Більше не лай. Скінчимо операцію — пошлю, як він і просив, на самостійну… Вже обіцяв йому це.

І, глянувши на Синцова, помітив, як той доторкається до Таниного плеча.

— Дається вам п’ять хвилин у положенні «вільно». Я вперед проїду, над річкою постою, а ви пішки доганяйте.

І, більше ні слова не сказавши їм, сів у віліса, проїхав двісті метрів до річки, вийшов і зупинився на самому березі, спиною до них, заклавши за спину руки.

Серпілін був сьогодні зранку в доброму і навіть, як він іноді по-старомодному висловлювався, в щонайкращому гуморі. Його тішив, навіть більше, робив щасливим той стрімкий розвиток подій, що перевершував найсміливіші наші сподівання і от-от мав привести до визволення Мінська. Останні дні здавалося, що тут, у Білорусії, сама земля горить під ногами в німців. Хоч земля — скрізь земля, суть не в землі, а в людях…

Як майже кожній військовій людині, йому притаманне було бажання діяти на війні там, де звершується найголовніше, — бажання, яке в людей обмежених і несправедливих у оцінці чужих зусиль часом перетворюється в небезпечну для справи переконаність, що найголовніше там, де вони.

На війні все важко, і тягар цієї праці сам собою штовхає на спокусу переоцінки зробленого тобою і тими, хто тобі підлеглий, і недооцінки того, що роблять інші в інших місцях.

Серпілін звичайно знаходив у собі сили не піддаватися такій спокусі. Знайшов і тепер.

Хоч як хотілося робити найголовніше, — і його армія, і весь їхній фронт, у величезних, що день, то ширших масштабах Білоруської операції виконували порівняно з іншими фронтами все-таки допоміжне завдання. Не шкодуючи сил і праці, допомагали головному. І два сусідні фронти, що вершили нині це головне, сьогодні над ранок зімкнули руки позаду взятих у мішок німецьких армій, перетнувши з півночі і з півдня шосе Мінськ — Вільнюс і Мінськ — Барановичі.

За першими донесеннями льотчиків, які ще не встигли потрапити до зведень, Серпіліну було вже відомо, що оточення здійснено: Мінськ замкнено в кільце, і наші танкісти на його західній околиці. Сьогодні до смерку можна чекати звістки про взяття. І все це на цілих чотири дні раніше, ніж передбачалося тим наказом, який одержали після взяття Могильова!

Німцям, оточеним у лісах на схід від Мінська, тепер нікуди подітись, і це відчувається сьогодні ще з більшою силою, ніж учора. І відчувати на собі цей дедалі запекліший опір німців випадає на долю твоїй армії й сьогодні, і в найближчі